Федоренко О.А. (Київ)
БАЗИСНІ ЗАСАДИ ҐЕОПОЛІТИЧНОЇ
ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСТВА
У статті проаналізовано визначені у працях вчених-українознавців базисні засади ідентифікації української особистості з власною нацією, державою, цивілізацією та культурою. Актуалізується увага на проблемі розвитку суспільства на основі українських ідейних та культурних цінностей.
Україна протягом багатьох віків була територіальним об'єктом діяльності різноманітних спільнот, соціальних, політичних і державних структур. Кліматичні та ландшафтні умови були чинниками, завдяки яким на українській території опинялися люди різних антропологічних та психологічних типів. Унікальне розташування українського терену на перетині торговельних та комунікаційних шляхів між народами Азії та Європи спричинило до формування стратегічного центристського простору. Тому культурна спадщина, психологічні та біологічні риси української етнічної спільноти є важливими концептуальними складниками українознавчої науки. Дослідними предметними об'єктами є умови географічного просторового оточення, особливості клімату, маркери крові, а також світоглядні ціннісні орієнтири сприйняття українцями власного терену.
Провідними українознавчими дослідниками аспектів психологічної та біологічної єдності українства є Юрій Липа, Валерій Сніжко, Степан Наливайко, Михайло Брайчевський, Петро Кононенко, Тарас Кононенко.
Ю. Липа у праці "Призначення України" акцентує увагу на становленні расової спільності українства як психологічного феномена. Раса визначалася ним, як єдність людей, які відчувають від попередніх спільнот внутрішню спадковість (склад крові та інші ознаки організму) і зовнішню (господарський устрій, звичаї, дотримання ритуальних обрядів)[1].
Ю. Липа розглядав формування української раси у наступних аспектних рівнях:
а) формування расової спільності на основі подібності антропологічних ознак черепа та кістяка;
б) безперервне проживання групи людей на певній території (розвиток та закріплення господарських та культових традицій;
в) вплив демоґрафічних процесів на біологічні ознаки автохтонної спільноти (іноземні колонії, окупаційні армії та адміністрації);
г) психологічна та духовна єдність людей на спільному природному терені[2].
Ю. Липа визначав головними засадами формування раси мову і спільну світоглядну ідейну традицію. Головним генетичним чинником становлення української раси дослідник вважав спільноти трипільської культури, а також відзначав позитивний соціальний та біологічний вплив еллінів та ґотів[3].
Трипільці характеризувалися як спільнота, яка започаткувала українські традиції землеробства та сільського побутового життя, елліни оцінювалися як творці українських міст та морських торговельних комунікацій, ґоти звеличувалися як спільність, яка внесла до українського життя військову орґанізацію та адміністративне структурування.
Впливи інших спільнот у процесі історичного розвитку вважалися домішками, які доповнювали сформовану расову спільність.
Біологічну та духовну спільність українців, означену поняттям "раса", вчений сприймав, як основу розвитку державності та суспільної думки.
Основними державницькими етапами втілення українського способу життя, праці, мистецтва вчений визначав Боспорське царство, державу київських князів, Велике Князівство Литовське. Ю. Липа заперечував популярні в науковій думці погляди щодо впливу на українську територію просторових формацій Сходу та Заходу.
Вісь Південь - Північ оцінювалася як головна векторна орієнтація української землі та раси[4]. Південь асоціювався з розселенням від часу трипільської культури протоукраїнської людності над Дніпром, Дністром, Дунаєм, Бугом та Доном, а також торговими та культурними впливами еллінів, політичною та військовою експансією Боспорського царства, ґотів, держави київських князів.
Північ, як центр напрямного впливу, пов'язувалася із встановленням влади в Києві варязької династії Рюриковичів та протистоянням Новгорода і Києва (боротьба між синами Святослава Володимиром і Ярополком та синами Володимира Ярославом і Святополком).
Ю. Липа зазначав, що оборона своєї осі Південь-Північ - це найважливіше завдання України в історії. Ідеалом виконання цього завдання для нього була діяльність правителя української держави, посталої у басейні Дніпра - князя Святослава зокрема, знищення ним торговельно-державної структури хозарів над Волгою.
Вчений був переконаний в тому, що військовий тріумф Святослава Завойовника є його великим заповітом щодо унеможливлення розвитку Балто-Волзького шляху, як конкурентного у торговельному і психологічному аспектах шляху "із Варяг у Греки"[5].
Чорне море і верхів'я Дніпра окреслювалися ним як межі конфігурації осі Південь-Північ, які були сприятливі для утвердження української держави на просторах між Балтійським морем та Уральськими горами. У контексті реалізації цієї ідеї накопичений духовний потенціал української раси оцінювався як основний чинник встановлення на цьому просторі "ґеополітичного українського порядку"[6].
У нинішній час визначним концептуальним дослідником феноменів українського простору є В. Сніжко. Основна ідея наукової діяльності В. Сніжка полягає в осмисленні містичного зв'язку поколінь українців із засновниками власного етносу.
Генетичний код людського організму та природний ландшафт аналізуються ним як два системні складники, які відтворюють конкретний географічно-природний комплекс та особливості географічно-соціальної спільності мешканців певного терену[7].
Людина визначається вченим головною складовою частиною давньоукраїнського природного довкілля, у якому відбувалося формування психологічного та антропоморфного субстрату українського етносу. Постійні асиміляційні впливи спільнот як із Заходу, так і зі Сходу були причинами, які руйнували архаїчні форми життя та прискорювали розвиток нових соціальних і психологічних структур.
У зв'язку з цим ключовими засадами розвитку етносів вважається пам'ять автохтонних спільнот про ландшафт своєї території та особиста пам'ять людини про ландшафт свого краю. Сумісність цих психологічних конструкцій обумовила психічний баланс індивідуальних емоцій людини із колективною психологією людської групи.
Відчуваючи свою належність до певної етнічної та національної спільноти, люди, як унікальні біологічні істоти, могли формувати ідейно-духовні механізми сприйняття конкретного терену проживання.
Фундаментальна праця В. Сніжка "Ідеологія терену" містить не тільки цікаву пізнавальну інформацію про основні явища в житті людських спільнот, а й розкриває змістовність загальних для всього людства аспектів національної ідеології.
Ідея вищої сили (природи, Бога) визначається одвічною сакральною ідеологією творення Всесвіту, земного довкілля та людства[8].
Вчений розглядає процес розвитку людини у поєднанні двох складових світу: ідеї, як відображення вічності життя та природи, і втілення матеріальних та буттєвих форм життя. Сприйняття цих ціннісних орієнтирів визначало духовність певного земного терену, тобто творче прагнення людей утверджувати та звеличувати свою спільноту[9].
Отже, основою становлення етносів, а потім трансформації їх у нації - був ідеалізм (прагнення реалізації певних ідей).
Нації, ідеї яких були реалізовані внаслідок їхніх матеріальних можливостей, ставали домінуючими у світі. Інші нації, не маючи державності, під колоніальним тиском опинялися в ситуації асиміляційного розчинення в панівному мовно-свідомому об'єднанні.
Народи Африки, незважаючи на державний статус своїх країн, відчувають належність до франкомовного чи англомовного населення світу.
Багато нинішніх громадян України сприймають інформацію та спілкуються російською мовою, визначаючи належність до загального російськомовного гіпотетичного об'єднання на просторі колишнього СРСР.
Отже, природа та мова розглядаються вченим як взаємопов'язані складники загальної ідеології кожного суспільства.
Ці універсальні системи життєдіяльності людства були важливими у формуванні ґеопсихології терену, тобто єдності людської спільноти із власним тереном.
Зміна ґеопсихологічних особливостей відбувалася під впливом природних та техногенних катаклізмів[10].
Від часів трипільської цивілізації люди розширювали оброблені посівні площі окультурених рослин за рахунок зменшення природних площ лісо-лукових гаїв.
Започатковані традиції землеробства із зерновими культурами та випасами худоби для молочного тваринництва, будівництво житла із глини, дерева, каменю, обумовлювали постійне збіднення ґрунтів на поживні елементи.
Виснаженість ґрунтів змушувала людність міґрувати або ослаблювала її опір завойовникам. Складні міґраційні процеси та зміна загарбницьких формацій спричинили домінування певної групи крові у різних українських етнічних теренах та харчування продуктами рослинного й тваринного походження.
Закладені в підсвідомості людей у давнину естетичні, культурні та політичні пріоритети стали основою для формування та трансформації українських традицій у взаємозв'язку з іншими найдавнішими цивілізаціями світу.
Праці відомого сходознавця-індолога Степана Наливайка розкривають у тисячолітній часовій глибині українсько-індійські та українсько-іранські етнічні й культурні зв'язки.
У монографічній праці "Індоарійські таємниці України" вчений переносить давні традиції українського етносу в реалії суспільно-політичних процесів XXI ст.
Ґрунтуючись на індійському та іранському фактографічному й культурологічному матеріалі, він розкриває зміст та істинну сутність давніх українських назв, термінів, прізвищ, обрядів, ритуальних символів.
С. Наливайко, використовуючи давні індійські писемні пам'ятки спростовує сформовані в історичній науці російськими та радянськими істориками стереотипи. Він піддає сумніву насамперед традиційне уявлення про печенігів та половців, як про кочові тюркомовні племена.
На основі мовних та інших історичних фактів вчений стверджує, що печеніги та половці мовно й етнічно тяжіють до індоіранських племен і виявляють спорідненість із стародавніми індійськими спільнотами - раджпутами[11].
Твердження про спорідненість половців і печенігів до раджпутів є актуальним у побудові нових концепцій історичних періодів української державності, зокрема, й часів Київської держави.
Концептуальність цього нового теоретико-методологічного підходу полягає в тому, що кочові спільноти половців та печенігів проживали на нинішніх теренах Київщини, Полтавщини, Черкащини, Поділля.
Генетичні пріоритети та культурні традиції цих спільнот відобразилися в українському козацтві, а згодом увійшли до загальної системи національних духовних цінностей.
С. Наливайко, наголошує на спорідненості насамперед половців із раджпутами, подаючи як приклади подібність традиційної символіки роду Томари у раджпутів та українців - шляхти половецького походження Томари, а також ідентичний зміст назв населених пунктів, прізвищ, предметів[12].
Культові традиції спільнот героїв-воїнів поширені у раджпутів та інших індійських спільнот є важливими проблемними напрямними аспектами досліджень вченого-індолога.
Велич духовної спадщини та невичерпна скарбниця культури є яскравим свідченням безкінечного розвитку автохтонного українського етносу.
Український історик Михайло Брайчевський у праці "Коли і як виник Київ" стверджував, що історії кожної країни властиві постійні зміни генетичних та культурних ознак населення, у процесі яких спільноти можуть виникати, розвиватися і зникати, а на місці зниклих з'являтися нові[13].
Він розглядав історію заселення території основним напрямним аспектом наукового дослідження, а історію держави вважав другорядним[14].
М. Брайчевський, аналізуючи археологічні пам'ятки, досліджував складний і багатолітній розвиток людських спільнот на Середній Наддніпрянщині - від першої появи там людини за доби палеоліту аж до часів давньоруської Київської держави.
Історик виділяв два етапи в цьому процесі: від палеоліту до нашої ери, коли поселення людей не становили безперервної історичної традиції розвитку; від зарубинецької та черняхівської культури до держави київських князів.
Він зазначав, що носії цих культур сформували соціальну та ментально-психологічну основу для постання Києва як віковічного українського державного центру.
На початку XXI ст. Україна є державою, що має фатальні для відтворення етнічної спільноти соціальні, ментальні та психологічні наслідки перебування в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Світоглядні уявлення громадян України, зокрема, і представників українства є різними щодо форми державної влади, зовнішньої політичної орієнтації, системи економічних та соціальних відносин.
У нинішній час в Україні визначилися три моделі утвердження ідейної системи уявлень та цінностей: а) формування суспільства на основі українських національних ідейних та культурних цінностей і повноцінне відтворення української етнічної нації; б) єдність представників українства та національних меншин у політичній нації з метою становлення у державі правового суспільства; в) формування громадянського суспільства на основі духовної єдності та відповідальності громадян за дотримання демократичних прав і свобод.
Автор статті вважає, що не єдність громадянська чи політична, а єдність державницька є передумовою величі України у XXI столітті та консолідуючої політичної стабільності суспільства.
Віковічною основою відтворення традицій побуту та соціального життя, поваги до української пісні, мови була і є українська родина.
Родинне виховання завжди було вагомим чинником збереження українства від усіх можливих катастроф в умовах окупаційної влади чи іноземного тиску.
Вчені-українознавці П. Кононенко та Т. Кононенко у праці "Освіта XXI століття, Філософія родинності", розкриваючи зміст і мету сучасної цивілізаційної освіти на межі ХХ та XXI століть, акцентують увагу на орґанічному поєднанні розвитку окремої людини, нації, цивілізації і культури з традиціями родинного і соціального виховання.
Автори зазначеної праці, узагальнюючи накопичені в українознавчій науці знання розглядають постання держави Україна у взаємозв'язку з відтворенням національного змісту освіти, що має базуватися на поглядах Володимира Мономаха, Г. Сковороди, Т. Шевченка, Г. Ващенка, В. Сухомлинського та інших українських громадських діячів та науковців[15].
Отже, ґрунтуючись на висновках провідних вчених-українознавців доцільно зазначити, що ідентичність будь-якої людини є можливою в контексті її ідентифікації з певною нацією, державою, цивілізацією і культурою. Питомими системними ланками ідентифікаційного процесу ними визначені: сім'я і рід; суспільство і природа; мова, культура і дійсність[16].
Ключовими моментами реальної дійсності нинішньої України є державна незалежність та сприйняття громадянами єдиного сакрального центру - Києва. Від 1994 р. з ініціативи президентської влади вектором розвитку України в усіх сферах було "стратегічне партнерство" з Російською Федерацією.
Ментально-психологічна та культурна орієнтація владної номенклатури обумовили вплив російських державних та фінансово-промислових структур в українському економічному та інформаційному просторі.
У реалізації своїх інтересів російські владні чиновники на початку XXI ст. пріоритетність надавали не міфічній Співдружності Незалежних Держав, а Єдиному Економічному Простору. Утворення цього об'єднання локалізувало інтереси Росії і стало передумовою для посилення її втручання у внутрішні політичні та економічні справи України.
В Україні повторно після 1990-1994 рр., у 2004 р. виникли передумови для повалення номенклатурної влади і встановлення національної державної системи.
У цій ситуації національні сили українства мають спрямувати зусилля у напрямі зміцнення власної державності та відродження національної освіти, культури, економіки.
Небезпечними для української державності більшою чи меншою мірою можуть бути й "особливі відносини" з Росією та "близькі" відносини із Європейським Союзом та Сполученими Штатами Америки, ідеологи яких сприймають українство, як "молоду націю". Будь-який із цих зовнішньополітичних варіантів "партнерства" передбачає певну модель маріонеткового політичного та економічного устрою в Україні.
Тому головною дослідною напрямною українознавчих досліджень є осмислення української державності як масштабного геополітичного явища. Ідентичність української нації визначена у реалізації її державної єдності, що має бути закономірним підсумком боротьби за утвердження самодостатнього духовного життя. Отже, вченими-українознавцями має бути актуалізована змістовність національної ідеї як єдності українців, об'єднаних національною волею та організованим життям, для сприяння розвитку українства та його світового утвердження.
[1] Липа Ю.І. Призначення України. - К., 1997. - С. 98.
[2] Там само. - С. 99.
[3] Там само. - С. 100.
[4] Там само. - С. 236-237.
[5] Там само. - С. 238-239.
[6] Там само. - С. 923.
[7] Сніжко В.В. Ідеологія Терену. - К., 2004 - С. 73-76.
[8] Там само. - С. 5.
[9] Там само.
[10] Там само. - С. 25-28.
[11] Наливайко С.І. Індоарійські таємниці України. - К., 2004. - С. 60-69.
[12] Там само. - С. 74-75.
[13] Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. - К., 1963. - С. 8.
[14] Там само. - С. 26-28.
[15] Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ століття. Філософія родинності. - К., 2001. - С. 32.
[16] Там само. - С. 7.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
