Горбань Т.Ю. (Київ)
УКРАЇНОЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ
В СИСТЕМІ НАУКОВИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ.
1918-1928 рр.
Досліджуються складні процеси становлення українознавства як наукової галузі, зокрема, створення та функціонування системи наукових закладів українознавчого спрямування. За результатами дослідження сформульовані висновки, суть яких полягає в тому, що розвиток науки взагалі, її національна визначеність безпосередньо пов'язані з державним станом народу, який вона репрезентує.
Українознавство, як засіб пізнання такого феномена як Україна й український народ з його історією, культурою, ментальністю завжди розглядалося і розглядається як один з найважливіших чинників духовного відродження нації, усвідомлення її реального державотворчого потенціалу. Тож українознавчі дослідження на різних етапах його становлення й розвитку мають не тільки науково-пізнавальне, а й практично-прикладне значення, чим і обумовлюється актуальність теми, заявленої назвою даної наукової розвідки, її основні цільові установки та постановка конкретних проблем дослідження.
В одній статті неможливо узагальнити, бодай перелічити велику кількість публікацій - науково-дослідного, теоретико-методологічного характеру, навчально-методичних розробок, що стосуються різних аспектів українознавства. Що й зрозуміло, адже українознавство утвердилося на сьогодні як наукова галузь і важливий компонент навчальних програм у системі освіти. На українознавчі дослідження в незалежній Україні безпосередньо працюють два інститути - Інститут українознавства в системі НАН України та Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти та науки України, Центр українознавства в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, вузівські українознавчі кафедри. Палітру їх планових досліджень суттєво доповнюють матеріали щорічних Міжнародних науково-практичних конференцій, що їх організовує Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. Тож мало яка проблема наукового українознавства залишилася на даний час осторонь уваги дослідників.
І все ж вважаємо правомірним стверджувати, що проблеми, які визначають структуру й зміст даної публікації та безпосередньо пов'язані з організацією науково-дослідних робіт у галузі українознавства в період його офіційного становлення, ще не знайшли належного систематизованого узагальнення. Принаймні їх недостатньо і вони мають досить розрізнений характер, щоб трансформувати їх в узагальнюючу працю академічного рівня.
Початок ХХ ст. був етапним в історії наукового українознавства, чим воно завдячує М.Грушевському. "Зевс українського історичного олімпу" надав йому чіткої наукової окресленості, системної визначеності, визначив коло українознавчих наук і особисто багато зробив для їх практичного розвитку. Тож поділяємо думку відомого історика з українського зарубіжжя Л.Винара, що запропонована М.Грушевським схема була прийнята спеціалістами-дослідниками інших наук і стала основою наукового українознавства в ХХ ст.[1]
Проте стати на міцний науковий фундамент українознавство змогло лише за умов відповідної державної підтримки, чого воно не мало і мати не могло в умовах бездержавного існування українського суспільства. Позбавлені офіційної опіки, а то й переслідувані владою, українознавчі дослідження мали несистемний характер, були справою одинаків-вчених, у кращому разі - громадських наукових товариств. Тоді як за умов навіть нетривалого існування УНР та гетьманату П.Скоропадського українознавство сягнуло якісно нового рівня розвитку, набувши потужного динамізму, якісно нових характеристик у змістовному наповненні поняття.
Необхідність розвитку українознавства як вирішального фактора становлення національної свідомості громадян незалежної держави була зрозуміла її безпосереднім творцям. До того ж у їх числі були такі видатні українознавці того часу як В.Винниченко, М.Грушевський, Д.Дорошенко, С.Єфремов та ін. То ж закономірно, що керована ними влада офіційно поставила розвиток українознавства на державну основу.
У даному дослідженні за відправну точку береться період Гетьманату П.Скоропадського, коли вперше в Україні була сформована система наукових українознавчих закладів, у тому числі Академія наук, що означало офіційне затвердження українознавства в науці. Створення наприкінці 1918 р. Української Академії наук мало вирішальне значення для утвердження й розвитку українознавства, написання науково аргументованої "національної біографії" українського народу як обов'язкової умови його державного самовизначення.
Крім інших мотивацій, фундатори УАН виходили і з того, що на той час в Україні не було "такого дослідного осередку для вивчення історії, побуту, фольклору, письменства, мови, мистецтва..., який на сучасному рівні наукових вимог досліджував би з усяких боків життя українського народу"[2]. Навіть побіжне ознайомлення з документами, що пов'язані з заснуванням УАН, переконують, що в її концепції українознавчі аспекти були в числі найбільш пріоритетних. Передбачалося навіть створення окремого відділу українознавства, і тільки через нестачу коштів для фінансування українознавчі дослідження були зосереджені в історично-філологічному (Першому) відділі. У цьому відділі, наголошувалося в "Пояснювальній записці...", "закладається орган наукової праці, який іще ніде і ніколи не існував", оскільки на відміну від академій усього світу, "мають науковий розвиток ті парості знаття, що для них основне - дослідження українського народу"[3]. Наголос на українознавче спрямування Академії зроблено і в її Статуті: УАН як найвища українська наукова національна установа "ставить собі на меті, окрім загальнонаукових завдань, виучувати сучасне й минуле Вкраїни, української землі та народу"[4].
У Першому (історично-філологічному) відділі УАН цикл наук, об'єднаних терміном "українознавство", налічував 8 галузей знань: історія українського народу, граматика та історія української мови, українська народна словесність, історія українського письменства, історія українського мистецтва, етнографія та історична географія України, археологія України та її допоміжні науки, історія української церкви. Ці галузі знань, визначені Статутом УАН, відображали пропозиції видатних вчених-українознавців Д.Багалія, А.Кримського, Г.Павлуцького, Є.Тимченка. В підготовленій ними пояснювальній записці пропонувалося створити 16 кафедр, з яких 8 були б такими, що торкалися українознавства у широкому розумінні цього слова[5].
Щоправда, у Статуті говорилося про "парості знань", а не про кафедри, як пропонувалося в "Пояснювальній записці..." Цей, здавалось би, малосуттєвий факт наводить на думку, що в ньому відображався більш широкий погляд на вищеназвані галузі знань, який передбачав можливість створення окремих масштабних, академічного значення напрямів науки по кожному з названих предметів.
Згідно зі Статутом УАН почалося створення при Першому відділі ряду постійних комісій: для видання пам'яток мови, письменства та історії (археографічна комісія), для складання історично-географічного словника української мови, орфографічно-термінологічна, для збирання та видання фольклорного матеріалу, пам'яток новітньої української літератури. Така структура відділу, конституйована Статутом Академії, спиралася на продуману українознавчу концепцію.
У визначеній структурі українознавчих галузей на перше місце ставилась історія українського народу. Її пріоритетність обґрунтовувалась тим, що історія охоплювала не лише фактичні події суспільно-політичного значення, а й інші сторони життя українського народу, у тому числі археологію, етнографію, історичну географію, історію культури, церкви тощо.
Фрагментарність і несистематичність, а з багатьох позицій і майже повна відсутність досліджень з української мови внаслідок її утисків з боку російського самодержавства, усвідомлення основотворчої ролі мови для держави і народу, на думку провідних спеціалістів УАН, потребувало створення двох кафедр: української граматики, яка б вивчала українську мову в її статиці, тобто в її звуковій системі, і кафедри історії української мови, завданням якої було б її історичне, ретроспективне дослідження. Проте з ряду причин вивчення обох напрямів українського мовознавства було об'єднане в рамках однієї кафедри.
З-поміж інших варто назвати також археографічну комісію, яка створювалася для видання пам'яток мови, письменства та історії. Вона "обслуговувала" ряд українознавчих кафедр історично-філологічного й соціально-економічного (Третього) відділів. Завданням комісії було видання джерел, передусім, з історії українського народу - літописів, юридичних пам'яток, інших документів, що торкалися тих чи інших сторін його історичного поступу.
Отже, завдяки багатогранному баченню проблеми в структурі Першого відділу УАН закладалася чітка система українознавчих досліджень. Наприкінці 1920 р. відділ уже мав 13 комісій, археологічний комітет, а також ряд комітетів для вивчення праць В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Потебні, Т.Шевченка, І.Франка. Тобто до передбачених Статутом УАН комісій додався ряд нових, що значно розширювало сферу українознавчих досліджень.
Робота Академії наук проходила в занадто важких умовах, причиною тому були не тільки матеріальні нестатки, а й непорозуміння з відповідними структурами партійно-радянської влади. Це обумовлювалося, передусім, зміною пріоритетів щодо завдань науки, отже й структури академічних закладів. Статут Всеукраїнської Академії наук (такою стала офіційна назва), прийнятий постановою РНК УСРР у 1921 р., уже не передбачав офіційного українознавчого спрямування роботи Академії. Ігнорування національних особливостей ВУАН проявлялося і в ряді інших заходів, зокрема, в цілком очевидному приниженні ролі раніше провідного Першого, історично-філологічного відділу (суспільно-історичного за новим Статутом).
Проте майже до кінця 20-х років Статут 1921 р. існував номінально, на практиці ж діяльність Академії наук орієнтувалася на Статут 1918 р. Головне ж, що тривала українознавча робота з напрямків, визначених з часів заснування УАН. Більше того, незважаючи на надзвичайно важкі матеріальні умови, робота в галузі українознавства поширювалася й поглиблювалася. У катастрофічно скрутний 1921 рік до ВУАН приєднався ряд найавторитетніших наукових установ, таких як Центральний архів давніх актів, Товариство Нестора Літописця і, нарешті, Українське наукове товариство, хоча приєднання останнього було вимушеним, під тиском Наркомату освіти УСРР.
Провідним відділом Академії залишався суспільно-історичний відділ, в якому, як і раніше, домінував цикл українознавчих наук. Доречно зауважити, що майже всі академіки Першого відділу були представниками саме українознавчих дисциплін, хоча за Статутом 1918 р. співвідношення академіків 8 українознавчих і 10 загальнонаукових кафедр відділу мало співвідноситися як 12 до 10[6]. До першого складу академіків (Д.Багалій, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, А.Кримський) додалися такі видатні українознавці як С.Єфремов, В.Перетц, М.Сумцов, М.Біляшівський, А.Лобода та ряд інших. Принагідно зауважимо, що по неукраїнознавчих кафедрах за цей період було обрано лише 2 академіки[7].
У 1921 р. правописно-термінологічна комісія видала "Найголовніші правила українського правопису" - перший український правопис, офіційно схвалений владою. В тому ж році в результаті об'єднання відповідних секцій УАН і УНТ був створений Інститут української наукової мови, який опікувався, передусім, виданням упорядкованих галузевих словників.
На основі наукових розробок Академії з 1923 р. розпочалася планомірно організована робота, спрямована на захист та реставрацію історико-культурних пам'яток. Зокрема - храмів св.Софії в Києві, Спасу в Чернігові, Межигірських печер, Андріївської церкви в Києві, розкопки Ольвії.
У перші роки існування Академії було багато зроблено в плані поширення наукових етнографічних знань, історичної та літературної спадщини, вивчення історії громадських та політичних рухів в Україні. Зокрема, були детально опрацьовані матеріали про Кирило-Мефодіївське товариство, суспільно-політичну діяльність М.Драгоманова тощо. На жаль, через відсутність видавничих можливостей не побачили світу підготовлені до видання в академічній обробці твори Т.Шевченка, І.Франка, В.Антоновича, М.Драгоманова, П.Куліша та ряд інших.
Є належні підстави стверджувати, що організація українознавчих досліджень в Академії наук у перші п'ять років її існування, незважаючи на всі труднощі, досягла незаперечних успіхів. Не вина, а біда академічного колективу, що підготовлені ним наукові праці, у тому числі і, передусім, українознавчого спрямування, не завжди мали логічне завершення, тобто виходили друком. Здобутки академічної науки в царині українознавства були тим вагоміші, що виборювалися за умов, коли, як говорилося в одній з доповідних записок Наркомату освіти, в 1921-1923 рр. ВУАН перебувала "в згорнутому стані", "на консервації", оскільки "радянська влада не мала можливості вести активне будівництво Академії наук"[8].
У наступні роки Академія наук почала поступово виходити зі стану жебрацького існування. Після того, як у 1924 р. намір перевести ВУАН до Харкова був визнаний недоцільним, Головнаука поставила питання про реорганізацію Академії та збільшення її бюджетного фінансування, що означало фактичне розгортання її роботи. За період 1924-1928 рр. Перший відділ ВУАН не лише зберіг позиції провідного відділу, що відводилися йому засновниками Академії, а навіть де в чому й зміцнив їх.
Досліджуючи історію Академії наук України, Н.Полонська-Василенко назвала такі цьому причини. По-перше, у роки, коли почала формуватися Академія наук, широка громадськість найбільше цікавилася питаннями україністики, і література, мова, історія стояли в центрі уваги, широкі кола потребували докладних дослідів у цих сферах; особливо гострим було питання створення словників - загального характеру і фахових, оскільки на порядку денному став державний вжиток української мови. Назустріч цим вимогам і йшов Перший відділ. По-друге, він був найкраще забезпечений бібліотеками, у т.ч. приватними, і не вимагав великих затрат на устаткування, лабораторії, як Другий відділ, що було непосильним для Академії. І, нарешті, у цьому відділі працювали найбільш палкі прихильники розбудови Академії наук[9]. Аргументація, як на нашу думку, цілком переконлива.
Етапне значення для розвитку української науки, українознавства зокрема, мало повернення до Києва М.Грушевського. За словами Л.Винара, Грушевський виявився неперевершеним організатором українського наукового життя, охоплюючи своєю діяльністю, крім історичних досліджень інші ділянки українознавства, і був головним провідником-керівником українського наукового відродження в підрадянській Україні[10].
Можна погоджуватися чи не погоджуватися з такою оцінкою, але роль М.Грушевського як провідного організатора історичної науки, українознавчих досліджень незаперечна. З його поверненням в Україну почала вибудовуватися мережа історичних установ, відновлювалися старі українознавчі структури, пов'язані з УНТ. Сам вчений зауважував, що, незважаючи на присутність у рядах співробітників ВУАН багатьох визначних і досвідчених істориків, історичні студії спеціально з історії України й українського народу не були відповідно представлені в загальному плані робіт Академії[11].
Становище докорінно змінилося, коли історичні установи ВУАН очолив М.Грушевський. Вони набули особливого статусу в системі Академії наук, а наукові дослідження з історії України стали правомірно перетворюватися в фундамент, системотворче ядро українознавства.
Наслідуючи традиції УНТ, М.Грушевський відновив діяльність історичної секції в системі ВУАН, домігся створення при кафедрі історії українського народу ряду комісій, організував обстеження стану архівної справи, археографічні пошуки, почав підготовку видання історичних джерел, наукових збірників, відновив видання наукового журналу українознавства "Україна". Це далеко не повний перелік того, що намічав і розпочав робити вчений на ниві українознавства.
Дослідження історії України у ВУАН охоплювало всі періоди, суспільні верстви і всю територію України: досліджувалися політична, соціально-економічна, культурна, релігійна історія українського народу. Розширювалася джерелознавча робота, енергійніше запрацювала археографічна комісія. Відновилася пошукова робота в архівах не лише УСРР, а й Російської Федерації, Польщі. Виходили в світ серійні видання "Пам'ятники українського письменства", "Український архів", "Український археографічний збірник". Створений для описування українських стародруків комітет, що діяв при археографічній комісії, за період з 1924 р. до початку 1929 р. зробив опис 3730 стародруків, виданих до 1800 р.[12]
Серед пріоритетних досліджень було вивчення соціальної передісторії України. Як зазначав М.Грушевський, відповідна комісія "взялася досліджувати, за допомогою порівняльної етнології, пережитки соціальних форм України, зовсім не висвітлені історичними пам'ятками, або висвітлені недостатньо"[13]. Досліджувалися переважно питання устрою первісної громади, формування її світоглядних засад, форми примітивного мислення й обрядовості та їх відображення в українському побуті і фольклорі. Результати досліджень публікувалися в науковому збірнику "Первісне громадянство та його пережитки на Україні".
Титанічна робота М.Грушевського на ниві українознавства, зокрема його історичної галузі, отримала високу оцінку його сучасників, навіть тих, хто особисто був у опозиції до вченого. Зокрема, Д.Багалій писав, що історичні установи М.Грушевського стали головним осередком у розвитку досліджень з української історії, а сам Грушевський посідає найвищий ступінь між сучасними істориками України, центральне місце в українській історіографії. Він виробив нову схему української історії, внаслідок чого "ми маємо нині систематично викладену історію українського народу, цеб-то історію України на національній основі"[14].
З середини 20-х років помітно активізували роботу філологічні установи Першого відділу. Щоправда, значна кількість робіт, що вийшли в світ у 1924-1928 рр., були підготовлені в попередні роки, але з названих вище причин не були тоді видані.
Як і раніше, основна робота велася в напрямку вивчення української мови, унормування тогочасної української літературної мови, дослідження української діалектології. Основний тон при цьому задавали установи очолюваної А.Кримським історично-філологічної кафедри ВУАН. Так, комісія для складання словника живої української мови видала в 1926-1929 р. три томи російсько-українського словника за редакцією С.Єфремова і А.Кримського. За цей же період академічний Інститут української наукової мови видав 15 термінологічних словників. Були видані два томи "Українського діалектологічного збірника", "Курс історії української мови" за редакцією Є.Тимченка. Очолювана С.Єфремовим кафедра історії новітнього українського письменства випустила академічне видання творів Т.Шевченка, зібрання творів інших видатних українських письменників, численні літературознавчі монографії.
Важливе значення для становлення й розвитку українознавства мала видавнича діяльність ВУАН, зокрема її історичних установ. Головним українознавчим друкованим органом став науковий журнал "Україна", що спеціалізувався переважно на серйозних наукових розвідках з політичної, соціальної, культурної історії, допоміжних історичних дисциплін, історії мистецтва, мови, літератури, етнографії. Офіційним органом Першого відділу були "Записки історично-філологічного відділу", у яких українознавча тематика посідала домінуюче місце. "Каталог видань Української Академії наук. 1918-1930" Д.Штогрина, як і бібліографічний покажчик "Видання Академії наук УРСР (1919-1967)" засвідчують: видання, що стосувалися історії України, складали до 90% усіх видань історичної тематики. Українознавча частка у філологічних виданнях була ще більшою.
Оцінка видавничої діяльності ВУАН (отже, й науково-дослідної роботи в цілому) партійно-державними органами була неоднозначною. Загалом, у позитивному плані констатувалися (доповідна записка НКО в ЦК КП(б)У, 1928 р.) "широкі заходи Академії щодо вивчення української мови та історії України". Проте тут же, як негатив, підкреслювалося "домінування ідеалістично-буржуазної ідеології". Журналу "Україна" і "Запискам" історично-філологічного відділу "дісталося" за те, що "свою головну увагу вони звертали на такі науково-історичні матеріали, які освітлюють минуле української церкви, козаччини, гетьманщини, церковної освіти, літературного життя України початку і середини 19 ст., старого походження етнографічні роботи, не видані в свій час авторами, дещо з українського права і побуту і т. ін."[15] Абстрагуючись від ідеологічного підтексту, зазначимо, що змістовна суть поняття "українознавство" авторами доповідної записки передана досить змістовно, виписана розлого.
Що ж стосується ідейно-політичної оцінки діяльності українознавчих установ ВУАН, то вона постає як однозначно негативна: перелічені в доповідній записці "риси академічних творів" надають виданням Академії "специфічний, антиреволюційний, нерадянський, часом - антирадянський, націоналістичний, агресивний характер, характер літератури, яка перманентно бореться з радянською владою, протиставляючи Київський український буржуазний "П'ємонт" Харківському пролетарському радянському центру"[16]. Такий характер оцінок, а головне, їх категоричність, стає з кінця 20-х років звичайним явищем.
Повертаючись, проте, до більш раннього періоду зазначимо, що українознавча тематика посідала досить значне місце і в діяльності соціально-економічного (Третього) відділу ВУАН. Чітко визначене українознавче спрямування тут мали, передусім, кафедри історії західно-руського та українського права, українського звичаєвого права, господарської географії та народного господарства України. Функціонували Інститут вивчення економічної кон'юнктури та народного господарства України, Демографічний інститут. Їх структура була зорієнтована на наукове дослідження явищ економічного і соціального життя республіки в руслі загальносвітових процесів, пристосовувалась до практичних народногосподарських потреб. Щоправда, перший з названих інститутів проіснував (за офіційною версією - через брак коштів) лише до 1921 р., хоча початок його роботи під керівництвом академіка К.Воблого був багатообіцяючим. Зокрема, з питань земельних відносин в Україні, розвитку цукрової промисловості тощо. Після закриття Інституту його наукову тематику продовжувала розробляти відповідна комісія. Вона зосередилась переважно на питаннях участі України в світовому господарстві, формах переходу її до нового аграрного ладу, на науковому обгрунтуванні перспективних планів розвитку української економіки.
Науково-практичною результативністю в роботі відрізнявся Демографічний інститут, керований академіком М.Птухою. Його створення було першою (і вдалою) спробою поставити вивчення народонаселення України на науковий ґрунт. Наукову діяльність Інститут починав з вивчення антропологічних особливостей чоловічого населення Києва і Київського повіту, статистики шлюбів, смертності в регіоні. Пізніше зайнявся збиранням і науковою обробкою історичних відомостей (друкованих і рукописних) про народонаселення України в цілому, про його особливості в різні історичні періоди.
З початку 20-х років почалася наукова робота над складанням таблиць народжуваності і смертності в Україні, дослідженням природного руху населення, опрацюванням іншого статистичного матеріалу. У наступні роки Інститут продовжував нарощувати обсяги своєї роботи, вдосконалював її методологічні засади, розширював джерельну базу[17]. Результати наукової діяльності регулярно публікувалися: Інститут видавав свої "Праці", забезпечував науково вивіреними статистичними матеріалами видання "Демографія України", видав багатотомник "Людність України".
Чітке українознавче визначення в структурі соціально-економічного відділу ВУАН мали кафедри українського права з відповідними комісіями при них. Пріоритетною в їх діяльності була підготовка фундаментальних досліджень історико-теоретичного плану. Прагнення вчених-юристів в умовах політичної нестабільності віддавати перевагу проблемам "чистої науки", дистанційованої від юридично невизначеного сьогодення, видається цілком зрозумілим.
Особлива прихильність до українського звичаєвого права, на нашу думку, обумовлювалась особливостями політико-правового життя в Україні впродовж попередніх століть. Навіть після 1654 р. Гетьманщина-Україна ще майже протягом 1,5 століття зберігала автономію правового укладу, жила за "малоросійськими правами", що являли собою переважно систематизовані записи найважливіших правових звичаїв. До звичаїв зверталися й тоді, коли траплялися прогалини в писаному праві. Крім того, значна частина науковців-юристів, особливо з числа прихильників історичної школи права, у своїх уявленнях про майбутню правову систему України схилялася до звичаєвого права, у якому бачили "дійсно народне право".
Нове спрямування в роботі кафедри звичаєвого права намітилося після того, як її очолив академік О.Малиновський. Звичаєве право стало розглядатися в тісному зв'язку з тогочасними нормами місцевого самоврядування, посилилися акценти на дослідженні впливу звичаїв правового характеру на правові стосунки в перші післяреволюційні роки. Можна погодитися з твердженням, що таке бачення проблеми спрямувало роботу на дослідження нової правової ситуації, яка склалася після революції, в чому, безперечно, була потреба[18]. Як і з тим, що такий підхід мав ряд серйозних методологічних недоліків.
З українознавчої точки зору вирізнялася робота кафедри історії західноруського та українського права і комісії при ній. Основний науковий інтерес її полягав у дослідженні того, що мало свої національні особливості і являло самостійний інтерес для правника, історика, соціолога. При цьому, як головні, виділялися такі тематичні напрями: Литовські статути, інститути народного права в Україні, організація державних установ Гетьманщини, зокрема, судово-правових тощо.
Отже, можна зробити узагальнюючий висновок, що науково-дослідна й видавнича діяльність Третього відділу мала переважно українознавчий характер. Про це переконливо свідчить аналіз бібліографічних відомостей про наукову діяльність відділу лише за 1924-1928 рр.[19]
Становлення та розвиток наукового українознавства були б неможливі без того вкладу, який внесла Національна (Всенародна) бібліотека, початок якій поклав закон від 2 серпня 1918 р. У зверненні тимчасового комітету, створеного для заснування Національної бібліотеки (В.Вернадський, А.Кримський, С.Єфремов), говорилося, що бібліотека має увібрати в себе все, "що витворено людською думкою та знаттям по всіх науках". Проте враховуючи стрімке зростання рівня національної свідомості, потреби українознавства, у зверненні особливо наголошувалось, що Національна бібліотека, окрім названої мети, "спільної чисто всім бібліотекам такого типу, має ще й свою спеціяльну задачу, якої теперечки не розв'язує жаднісінька з бібліотек цілого світу, а саме - закласти УКРАЇНСЬКИЙ ВІДДІЛ"[20]. Названий відділ мав концентрувати літературу "про Вкраїну та вкраїнський народ", збирати все, що друкувалося будь-коли і будь-де українською мовою, "незалежно від змісту і напряму". Належало збирати також літературу, "писану всіма мовами" про історію українського народу, його фольклор, мову, словесність, мистецтво, побут, соціальні та економічні умови життя тощо[21].
Як свідчить "Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1923 рік", широкомасштабна організація відділу україніки як окремої одиниці розпочалася наприкінці 1922 р. Причому, як і було задекларовано ще в 1918 р., відділ комплектувався літературою, що "в будь-якій мірі торкалася України і українського народу", з тим, щоб він став найповнішим джерелом для вивчення українознавства "в найширшому розумінні"[22].
У 20-х роках досить помітною була українознавча діяльність наукових товариств при ВУАН, створених у ряді міст України, зокрема в Харкові, Кам'янці-Подільському, Дніпропетровську, Одесі, Полтаві. Товариства, членами яких були переважно історики й філологи, збирали, систематизували й узагальнювали на доступному їм науковому рівні матеріали з історії, культури, побуту українського народу, організовували мистецтвознавчу роботу тощо. Ряд товариств видавали свої наукові "Записки".
Важливими центрами наукового українознавства на місцях були науково-дослідні кафедри, рішення про створення яких ухвалив Раднарком УСРР у 1921 р. На них покладалося завдання розробляти ті чи інші наукові проблеми, готувати науковців та викладачів. При тому, що вони тісно співпрацювали з Академією наук, ВНЗ, іншими науковими установами, кафедри були досить самостійними в плануванні і здійсненні наукової роботи.
У царині дослідження української історії особлива роль належала керованій Д.Багалієм науково-дослідній кафедрі історії України (з другої половини 20-х років - історії української культури) у Харкові. За визначенням самого академіка, очолювана ним кафедра була не лише кафедрою історії України, а й мала своїм завданням дослідження також української літератури, археології, етнографії і взагалі українознавства та мала український характер по темі робіт і по мові[23]. В тематиці наукових досліджень, яка охоплювала всі періоди - від доісторичної доби до ХХ ст. - провідне місце належало історії України в найширшому розумінні: політичній, економічній, культурній тощо.
У тому, що Харківська науково-дослідна кафедра набула значення провідного українознавчого центру, велику роль відіграв академік М.Сумцов. Його праці з народної словесності, української мови, фольклору, дослідження творчості українських письменників, учених стали своєрідною енциклопедією українознавства, хрестоматією народної словесності[24]. Суть основного висновку, який випливає з досліджень М.Сумцова, полягає в тому, що український народ протягом століть прагнув до збереження і захисту своєї політичної, культурної, побутової, релігійної самобутності.
У діяльності Дніпропетровської науково-дослідної кафедри українознавства тон у роботі завдавав Д.Яворницький, який очолював її з 1925 р. На цей час праця вченого в галузях історії, археології, етнографії, фольклористики була відзначена обранням його членом-кореспондентом ВУАН. Уряд призначив Яворницького відповідальним керівником постійного археологічного нагляду і розкопок на території будівництва Дніпрогесу як "найкращого знавця історії та археології Запоріжжя". Тільки в 1927-1929 рр. комісія, яку він очолював і в якій брав безпосередню участь, знайшла і зареєструвала 36963 різноманітні стародавні предмети, зробила понад одну тисячу фотознімків, зарисовок, малюнків[25].
Провідною українознавчою кафедрою була також очолювана академіком А.Кримським Київська науково-дослідна кафедра мовознавства - як завдяки обсягу і науковій вазі її досліджень, так і високому авторитету її співробітників. Членами кафедри були такі провідні діячі української науки і культури, як С.Єфремов, О.Дорошкевич, В.Ганцов, М.Зеров, М.Драй-Хмара та ін. Особливу увагу кафедра приділяла методологічним проблемам як загальнотеоретичного характеру, так і з окремих галузей історично-літературних досліджень. Кафедра брала активну участь у роботі державної комісії по впорядкуванню українського правопису.
Узагальнюючи роботу науково-дослідних кафедр, варто зазначити, що вони являли собою досить розгалужену систему наукових установ, де під керівництвом відомих, а то й найвидатніших українських вчених на високому професійному рівні досліджувалися найрізноманітніші аспекти українознавства. Кафедри органічно доповнювали собою академічну науку, заглиблюючись при цьому, як правило, у детальне вивчення тематично вузьких, а то й специфічних проблем українознавства, з урахуванням специфіки того чи іншого регіону.
Певний вклад у розвиток українознавства вносила і вузівська наука, перш за все інститути народної освіти (ІНО), в які на початку 20-х років були перетворені університети. Щоправда, науковий потенціал їх був занадто обмежений, оскільки названа реорганізація мала на меті саме відмежування наукової сфери від освітньої.
Науково-українознавча робота ІНО знаходила своє втілення в "Записках", що ними видавалися. Більш-менш регулярний випуск їх розпочався з 1924 р., коли вузи стали одержувати спеціальні асигнування на їх видання. Оскільки вузівська наука вважалася периферійною, малозначущою, то й контроль (у т.ч. ідеологічний) за нею майже до кінця 20-х років був досить умовним. Отже, у певних рамках була можлива ідеологічна розкутість, зокрема в плані національної визначеності окремих публікацій, що вміщалися на сторінках "Записок".
Наприкінці 20-х років наукова розробка проблем українознавства у вузах була практично згорнута. Вороже ставлення, а здебільшого й усунення від роботи дорадянського складу вузівських працівників та заміна його "червоною професурою", головне ж - невписуваність українознавства в рамки комуністичних доктрин зробили його "зайвим" у системі вузівської науки.
Узагальнюючи авторське бачення основної суті проблеми, підкреслимо: розвиток науки взагалі, її національної визначеності зокрема, безпосередньо пов'язані з державним станом народу, який вона (наука) репрезентує. Не випадково основні наукові українознавчі установи - і серед них найголовніша - Українська Академія наук, були започатковані саме за часів гетьманату П.Скоропадського - найбільш стабільного у державотворчому відношенні серед буремних подій визвольно-революційної боротьби 1917-1920 рр. Саме тоді був закладений фундамент подальшого розвитку українознавчої науки, створені передумови для її організованого поширення в різні сфери суспільного життя.
Позитивно впливала на розвиток українознавчих досліджень і політика українізації, що проходила під офіційним патронатом правлячої партії, як і відносна ідеологічна терпимість радянської влади до розвитку національних культур у перше пореволюційне десятиліття. За таких умов українознавство набуло дальшого розвитку і поглиблення: у предметному плані - через вихід його за межі традиційної групи гуманітарних наук; в організаційному - як у розгалуженні українознавчих наукових установ у структурі Академії наук України, так і в створенні системи різного роду українознавчих закладів поза Академією.
Вважаємо доцільним і можливим за умов державної підтримки і належного фінансування (на даний час воно недостатнє) розгорнути комплексні, широкомасштабні роботи щодо узагальнення дійсно великого українознавчого доробку. Йдеться, передусім, про його систематизацію за тематичним принципом, про підготовку узагальнюючих, академічного рівня теоретико-методологічних, історіографічних, науково-практичних досліджень, про розробку сучасних методик запровадження українознавства в навчально-виховну сферу.
[1] Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. Статті і матеріали. - К., 1995. - С. 30.
[2] Пояснювальна записка Міністерства народної освіти та мистецтва Раді Міністрів Української Держави до законопроекту про заснування Української Академії наук у Києві // Історія Академії наук України. 1918-1923. Документи і матеріали. - К., 1993. - С. 151.
[3] Там само. - С. 153.
[4] Статут Української Академії наук в Київі // Там само. - С. 167.
[5] Пояснювальна записка до проекту організації Історично-філологічного Відділу Академії наук // Зб. праць Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук у Київі (далі - Збірник праць...). - К., 1919. - С. 1.
[6] Статут Української Академії наук у Київі // Історія Академії наук України. 1918-1923. - С. 168.
[7] Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1923 р. - К.,1924. - С. 7.
[8] Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 1, оп. 20, спр. 2008, арк. 170.
[9] Полонська-Василенко Н.Д. Українська Академія наук. Нарис історії. - К., 1993. - С. 77.
[10] Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. Статті і матеріали. - С. 70.
[11] Боєчко В.Д., Рубльов О.С. Повернення // Трибуна. - 1991. - № 4. - С. 29.
[12] Полонська-Василенко Н.Д. Українська Академія наук. Нарис історії. - С. 45.
[13] Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського. Інститут рукописів, ф. Х, спр. 18628, арк. 1-3.
[14] Багалій Д. Акад. М.С.Грушевський і його місце в українській історіографії // Червоний шлях. - 1927. - № 1. - С. 208-209.
[15] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2695, арк. 14.
[16] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2695, арк. 14.
[17] Короткий огляд діяльності ІІІ-го Соціально-Економічного Відділу Всеукраїнської Академії наук // Вісті Всеукраїнської Академії наук. - 1929. - № 1. - С. 7-8.
[18] Онопрієнко В. Академія наук України і Наукове товариство ім. Шевченка як центри українознавства // Вісник Академії наук України. - 1993. - № 12. - С. 57.
[19] Юридична наука і освіта на Україні. - К., 1992. - С. 63.
[20] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України), ф. 2201, оп. 2, спр. 598, арк. 61 зв., 62 зв.
[21] Там само.
[22] Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1923 рік. - С. 13.
[23] ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 233, арк. 57.
[24] Качкан В. Українське народознавство в іменах. У 2-х ч. - К., 1995. - Ч. 2. - С. 103.
[25] Дмитро Іванович Яворницький. - К., 1969. - С. 27, 29-30.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
