Кононенко П.П. (Київ)
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ, НАЦІЯ, НАЦІОНАЛІЗМ[1]
У статті досліджується проблема національної ідеї, нації та націоналізму в українознавчому вимірі. Автор переконаний, що актуальність та гострота заявленої проблематики має об'єктивний характер та зміст на початку ІІІ тисячоліття.
Наші сусіди і колонізатори робили все, щоб ми не одержували відповіді на найсакраментальніші питання буття і вічності. І не лише у площині: національна ідея, нація, націоналізм, - отже: «хто ми? Чиї, яких батьків діти? Ким, за що закуті?», а відтак: «Нащо нас мати привела: чи для добра, чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?..» (Т. Шевченко). А разом з тим: чи хоч прагнемо «неложними устами сказати правду?!» про себе і світ, як заповідав нам великий Поет і Пророк, найбільший, за визначенням П. Куліша, український історик - Тарас Шевченко?!.
Нещодавно в Міжнародній Академії Управління Персоналом було відкрито «Парк Трипільської культури». Тієї культури, що визначається світом як основоположна для всієї планетарної цивілізації, а тому якою цікавиться розумне вселюдство. Але чи цікавляться по-справжньому (на рівні державної програми) трипільською культурою українське суспільство, його еліта, тим більше, що та культура - наша Праматір?!
У 90-х роках ХІХ ст. видатний український вчений етнічного чеського походження Вікентій Хвойка здійснив вселюдський подвиг, довівши: трипільська культура була славною реальністю, і була вона на Теренах Праукраїни (а також Молдови й Румунії). Те збіглося з великим українським суспільно-політичним рухом за суверенітет і внесло суттєві корективи не тільки в мислення і почуття відкриття українців, а й у свідомість всієї Європи.
Розгорнути б дослідження нашої цивілізаційної колиски! Проникнути б у справжні таємниці Буття й свідомості нації! І тим самим через минуле прозріти контури майбутнього. Та це рішуче відмітало російсько-імперські псевдоісторичні екзерсиси, тому В. Хвойці було поставлено найжорсткіші перешкоди. На дослідження було накладено табу.
Новий етап національно-державного відродження у 90-х роках ХХ ст. відродив і надії на кардинальні зміни як політики, так і наукових, зокрема, методологічних векторів та орієнтацій. І проникливіші з археологів мужньо взялися за дослідження «черепків і могил» історії. Відкрилися заманливі перспективи.
Та скоро виявилося, що імперіалізм і сталінізм ще живе не так у мавзолеї мертвих вождів, як у черепах живих людей. Імітуючи новочасні підходи, деякі історики почали реанімувати стару міфологію, у тому числі й про Трипільську цивілізацію та українську етноеволюцію. І тоді постала в усій гостроті проблема боротьби з дрімучим затемненням свідомості навіть відомих наукових чиновників, які, спекулюючи новотворами словесних комбінацій, виявили нахил до реанімації старих ідеологем.
Ось що говорив про це відомий археолог Іван Черняков на вже згадуваній конференції у МАУПІ: «Головними особливостями трипільської культури є: величезна територія поширення пам'яток, яка займає 200 000 квадратних кілометрів на території сучасної Правобережної України та Молдови; досить тривалий час розвитку (протягом майже 2 000 років - з кінця VІ - початку V тисячоліття до нашої ери до кінця ІV - початку ІІІ тисячоліття до нашої ери), створення гігантських агро поселень площею у 150-500 гектарів у центральній частині на Уманщині, найдавніших курганних (складних за архітектурою і соціальним змістом) могильників в Усатово, яскравих зразків за плануванням двоповерхових будинків, кераміки, культових статуеток людей і тварин, прогресивного розвитку землеробського і тваринницького господарства, різних ремесел, включаючи металообробку.
Честь відкриття трипільської культури на Україні належить видатному вченому Вікентію Хвойці, який в 1893 році вперше виявив на території Києва залишки трипільського поселення. Пізніше південніше Києва біля села Трипілля, міста Ржищева та інших населених пунктів йому вдалося дослідити інші поселення цієї культури, що дало йому підставу для виділення окремої культури найдавніших землеробів на території України, зробити відому серед вчених доповідь на ХІІІ Археологічному з'їзді в 1905 році в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) "Початок землеробства та бронзовий вік в Середньому Подніпров'ї", що стала основною теоретичною і практичною базою для подальшого розвитку трипіллязнавства.
З того часу минуло 100 років, і археологами досліджена велика кількість пам'яток трипільської культури. Та - незважаючи на досить значний фонд відкритих археологами джерел, трипільська культура все ще залишається найменше дослідженою серед інших культурно-історичних утворень енеолітичної доби Європи. Жоден з найяскравіших її археологічних об'єктів не був до кінця досліджений з включенням всього арсеналу сучасних наукових методів археології та природничих наук. Весь фонд артефактів трипільської культури до сьогодення не систематизований, а публікація археологічних досліджень перебуває на низькому рівні. Все це призвело до відхилення від наукового осмислення феномена трипільської культури, до створення неспеціалістами примітивно-фантастичних гіпотез.
Серед цих примітивно-фантастичних гіпотез мають місце різного ґатунку пояснення надзвичайно високого техніко-культурного рівня розвитку племен цієї культури порівняно з іншим населенням Землі того часу. Це і створення ракет, нібито знайдених до Другої світової війни на Хрещатику в Києві, і організація оснащеного вітрильного флоту і зникнення трипільських поселень на території України в результаті всесвітнього потопу, і організація культового центру для всієї північної півкулі Старого Світу на Кам'яній Могилі, винайдення там шумерської писемності, і твердження про утворення праслов'янської найдавнішої держави Арати, про надзвичайну цивілізаторську місію трипільських племен у поширенні знань у всьому Світі, включаючи цивілізації Європи, Африки та Азії (у тому числі Індії та Китаю). Всі ці пояснення не мають наукового обґрунтування і оформились у часи колосальних геополітичних змін після розпаду Радянського Союзу та організації нових держав. Ці напрямки до якоїсь міри відповідають особливому захопленню деяких людей фантастичними поясненнями щодо пірамід Стародавнього Єгипту, яке на Заході отримало спеціальну назву "пірамідові діотології".
Проблема розвитку та зникнення трипільської культури, історичної долі її племен цікавила вчених від самого початку відкриття цих археологічних пам'яток. Треба відзначити, що їх першу історичну інтерпретацію зробив В.Хвойка. На початку ХХ століття він вважав, що племена землеробської трипільської культури Подніпров'я поклали початок "протослов'янського" (індоєвропейського) населення України. На противагу цьому, Е.Штерн висунув ідею про трипільську батьківщину у північному Причорномор'ї стародавніх фракійсько-фрігійських племен Балкан і Малої Азії (включаючи мешканців стародавньої Трої), та племен острівної Греції, що створили мікенську цивілізацію і заснували "праеллінську" культуру. Для першого етапу вивчення трипільської культури характерне надзвичайне захоплення вчених загальними проблемами розповсюдження культур "мальованої кераміки" у Старому Світі від Китаю, Середньої, Малої Азії до Балкан і Подунав'я та їх зв'язок з розселенням індоєвропейців у пізні часи (М.Біляшівський, О.Спіцин, Б.Грозний, Г.Чайлд, І.Мещанінов, М.Марр), з розселенням трипільців неситів у Малій Азії (Б.Грозний, М.Болтенко»[2].
Не тільки можна, а й треба було за ціле століття розібратися з хитросплетіннями як історії, так і наукової думки. Та й нині бачимо інше: боротьбу, в якій кожен відстоює «свою» правду. Так, відкриття хліборобних міст епохи енеоліту між Південним Бугом і Дніпром стало, по суті, повторним прочитанням трипільської культури. Однак ця тема не є пріоритетною в Інституті археології, - вважає етнолог, директор Тальнівського музею історії хліборобства Вадим Мицик. - То держава грошей не виділяє на дослідження, то археологи-посадовці дотримуються думки, що жодних праміст в Україні нема, а трипільська культура є семітською за походженням. За відправну позицію доктор історичних наук Л.Залізняк взяв ту версію, яка існувала в перші роки дослідження трипільської культури (В.Городцов, О.Спіцин): мовляв, предки трипільців приїжджали з Малої Азії, де всі племена були семітськими. Він заселив малоазійцями Балкани, Індію, Аравію. Але ж Мала Азія набагато менша навіть за Балкани.
Леонід Залізняк стверджує, що трипільці були з "темною пігментацією, скошеним чолом і великим носом своєрідної форми". Яким чином він це встановив - не каже. Та й наука таких антропологічних даних на знає, адже шкіра не збереглась, а писемних пам'яток тоді ще не було. Провідний український антрополог, доктор історичних наук, професор Сергій Сегеда стверджує, що в давні часи упродовж багатьох тисячоліть в Україні переважав саме середньоєвропейський тип населення.
Л.Залізняк обстоює думку, що багато тисячолітня культура хліборобства в Україні теж прийшла з Малої Азії. Але ж, починаючи з неоліту, всі історичні культури, які розвивалися на українських землях, були хліборобськими. Він вважає, що трипільці були споріднені із хатто-хуритами Малої Азії VІІ-ІV тисячоліття до нашої ери. Оскільки у мові трипільців є запозичення шумерських, афро-азійських термінів, то, очевидно, було кілька хвиль міграцій не тільки хатто-хуритів, а й інших народів. І от Л.Залізняк робить парадоксальний висновок: оскільки ті народи не є індоєвропейцями, а українці належать до індоєвропейців, то "нема підстав вважати трипільців українцями. Українська мова й культура принципово відрізняються від мови стародавніх народів Близького Сходу і їхніх родичів трипільців".
Чи правильно трипільську культуру називати цивілізацією? Про це точилася дискусія на науковій конференції в МАУПІ. Інститут археології цей термін не сприймає, як це було за радянських часів. Але якби ж такого розмаху набула культура Кукутені в Румунії, то її б обґрунтували як цивілізацію, і про це знав би весь світ. «Рівняймося на тих, хто належно цінує своє рідне» (О.Мельник).
Чи має усе згадане для нас важливе значення? Безумовно, бо ставлення до трипільської культури визначає ставлення й до інших етапів та форм світової цивілізації, а тим самим - і до українського етногенезу. А саме: якщо Трипільська доба - праукраїнська, то це зобов'язує відповідним чином бачити й себе: з глибини та з середини. Якщо то були семітські утвори, то або на нашій землі культуру творили інші, ми були тільки при інших або й поза ними, або ж і ми ... семіти. А тоді еволюція нашого родоводу, що означає - й етнонаціональної ідеї, буде мати або індоєвропейське, або семітське начало та наповнення. І ми зможемо по-справжньому пізнати себе - як колишніх, так і теперішніх, лише ставши на ґрунт або однієї, або іншої домінанти. Або... зовсім іншої - дійсно наукової концепції, щоб реально дослідити і відповісти:
- То хто ж ми - чиї, яких батьків діти?!.. І чи ми, аналогічно до високорозвинених народів, будемо вважати все витворене на рідній землі своїм, чи ті неоціненної ваги здобутки віддамо іншим? Як безбатченки, люди без душі і розуму, без минулого, а тому й без майбутнього?!..
Відкрита М. Грушевським на Чернігівщині Мезенська стоянка, що нараховує до 20 тисяч років, та Кам'яна Могила під Мелітополем, якій 10-12 тисяч років[3], а також численні поселення на Причорномор'ї, в Карпатах, під Миколаєвом і Києвом і в самому Києві - належать до найзначніших пам'яток найдавнішої світової культури. І вони не мовчать, вони говорять: і яким було Буття наших далеких прапредків, і яке виробництво, якими були сімейно-родинні відносини та суспільний лад, і якими були світосприйняття та світорозуміння, вірування, традиції, навіть - художні смаки та етичні норми (див.: Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. К., 1996: розд. Україна - культура; релігія-філософія-мистецтво). І говорять не тільки залишками колишніх протоміст, будівель, поховань, кераміки, оборонних споруд, хліборобського та скотарського реманенту[4].
Маємо всі підстави тішитися, що в українців збереглися залишки свідчень, зафіксованих на письмі, і ті пам'ятки відповідають нам і на питання про зміст та еволюцію нашої етнонаціональної ідеї. Має у цьому плані значення й Кам'яна Могила, котра засвідчує наявність писемності на нашому Терені ще 10-12 тисяч років тому. І мають епохальне значення такі першотвори про події ще перших століть нашої ери, як «Велесова книга» і «Літопис Аскольда» та праці зарубіжних державців, істориків, мандрівників[5].
Після появи «Слова о полку Ігоревім» можна було почути: але є сумніви, що то автентичний твір! Та пригадаємо: спочатку наші сусіди поставили під сумнів, проте згодом не лише визнали, а й привласнили «Слово о полку Ігоревім», бо інакше не складалося з їхнім «старшинством» та «первородством», - а після того, як визнав зарубіжний світ, росіяни не тільки визнали «Велесову книгу», а й оголосили її ... «російським національним міфом». Малороси ж сумніваються, а то й відмежовуються від першотворів. Одні тому, що стають перед потребою або переписати свої практично антиісторичні твори, або й викинути їх на смітник. Інші тому, що стали жертвами ідеологічної обробки й ніяк не можуть сповнитись гідності й стати самодостатніми господарями та творцями власної долі.
А роль «Велесової книги» та «Літопису Аскольда» якраз і полягає у прямому зверненні пра-пра-пращурів до нашої етнонаціональної свідомості й гідності.
8. Обидва твори відображають події другої половини 1-го тисячоліття нашої ери, віддзеркалюючи і їхню передісторію в причинах і наслідках.
Отже, йдеться про нашу минувшину, від якої ми з різних мотивів, але, як правило, відмовлялися: вона, мовляв, спільна - або германо-слов'янська, або східнослов'янська. Так і не ставлячи питання: а чи існували і які ж тоді були українці?..
Нагадаємо: у свій час не лише в Римській імперії, а й у імперії Карла Великого становище європейських народів було ідентичним нашому. Але жоден з тих народів не відмовляється від своєї праматеризни! Бо інакше вона належить кому? Якщо не їм, то семітам, а коли не семітам, то що - марсіянам?.. І це за умови, що наші пращури були мудрішими, допитливішими й далекогляднішими: ще в «Літописі Аскольда» дошукувались істини - «звідки пішла руська земля...»
Символічною парадигмою є і зачин «Велесової книги»: «А дарма забуваємо давні добрі часи. Та йдемо куди - невідомо». Бо й уроки минулого, вважає автор пратвору, надзвичайно повчальні, і в майбутнє іти без осмислення досвіду - то йти із заслоненими очима та порожньою душею.
З цієї причини автор дивиться широко й заглядає у глибінь часопростору, і ми бачимо: той далекий світ настільки таємничий, наскільки разом з тим і суголосний нам, навіть - на грані ХХІ століття.
Насправді: «Велесова книга», - зазначає Валерій Шевчук у передмові до прекрасних переспівів «Велесової книги» Миколою Карпенком (К., 2004), - викликає безліч думок та асоціацій - це твір, який потребує осмислення в багатьох параметрах. Надзвичайно цікавий він для історика: одне те, що маємо писану історію племен празько-корчацької культури з її мовою, звичаями, релігією, господарством, виходами у степ і відходами на північ..., а друге, перед нами причинок до історії Деревлянського князівства, яке існувало не одне століття і твердо фіксується за перших київських князів. Дає безліч фактів пам'ятка до загальної української історії, зокрема степової та кримської... Для висвітлення історії української державності тут також знайдеться чимало фактів, а саме про державні утворення докиївського періоду, чимало є й про сам Київ, про різні епохи в житті наших предків, Антську державу. Є матеріали не лише до історії релігії, але й соціально-економічного побуту... Не менш цікава книга етнографам та фольклористам, соціологам, історикам права, а, передусім, літературознавцям, адже перед нами... один із епосів, у якому реально бачаться засновки епосів пізніших; водночас це зразок протолітопису...»
Протолітопису Буття і Свідомості праукраїнців, а тим самим - і зародження та формування їхньої етнонаціональної ідеї.
Ну й справді: з сюжету бачимо і численні картини внутрішнього життя, і спогади або картини боїв з перським полководцем Дарієм, готами і гунами, греками, римлянами і варягами, хазарами, численними сусідніми племенами - та розповідь про все те не є головною метою. Головна мета - то осмислення як боїв, так і причин перемог чи поразок, а тим самим - сенсу багатовікового розвитку, відповіді на питання: як жили, чим стали, куди йдемо?...
У чому ж той сенс за автором Велес-книги?
У відповіді: щоб мати бажане життя - потрібно за нього боротись! Потрібно воліти добра. А вища форма Добра - то стати і бути собою на власній Землі.
Пригадаймо Мацціні: «Без країни у вас немає ні імені, ні прикмет, ні голосу, ані прав чи доступу як братів до товариства Народів. Ви байстрюки Людства... Не відволікайтеся ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, поки спершу не вирішите національного питання». Прекрасно було сказано! Але сказано було ідеологом «Молодої Італії» аж у ХІХ столітті!
Автор «Велесової книги» мислив і писав на тисячу років раніше:
...Се ви перші були, хто вклонився Триглаву,
а Триглав - суть Сварог, і Перун, й Світовид, -
і на них споконвіку тримається світ,
що являє нам Яву, і Наву, і Праву
...Бог війни й боротьби, віщий грім з ясноти,
що веде нас до бою дорогою права!..
Із твоєї руки нам зліта Матір-слава,
і до тризни великої правиш нас ти.
...Се бо тайна велика: пресвітлий Сварог
в одночассі - то суть і Перун з Світовидом -
вони в Сварзі навіки поєднані з Дідом,
яко світлий Триглав,
Бог богам, вічний Бог.
Бо в людському житті, та й по всі наші дні, -
Білобог з Чорнобогом у вічній борні.
І щоб світ наш тримавсь,
не скривилася путь, -
Світовид і Перун у Сварозі живуть.
...Се ж бо Велес навчив
праотців наших землю орать,
засівати цілини і жати снопи колосисті -
і при вогнищі ставить, у хаті, на ріднім обійсті,
божий Сніп, як святиню, як вищу земну благодать...
Слава ж нашим батькам -
матерям і вітцям, що вели
нас ізмала за руку
в любові до рідного Бога,
що із правої стежки для нас починалась дорога -
і за мірою права
ми в світі живем, як жили.
...Од вбережжя морського,
од Годського моря,
в давнину ми ішли ген до Дніпра і далі...
...та метались в степах поміж ордами вражими.
"Ой, не стане добра, як ми разом не зв'яжемо
силу родів своїх, давши їх на поталу!"
Як до мислі не візьмемо міту святу:
праотців голоси до єднання покликали!..
Дослухаймося їх, бо не може буть інако,
бо загубимо силу і славу отут...
Осідаймо в степах - там, де предки сиділи...
Тому, що не завжди гуртувалися та боролися, зневажали богів і князів, Наву, Яву та Праву, - то 15 віків знемагали в яремному рабстві. Ждали, що волю і щастя даруватимуть нам боги.
Та горе призвело до прозріння:
...Огнищанами будьмо у рідному домі:
висіваймо зерно, випасаймо гурти,
яко гридні, а не безсловесні скоти,
не оті овечата, які несвідомі
...Яко орії давні - не греці оті,
із ромейських земель, зпонад Годського моря,
що в невігластві власнім немудре говорять
і про нас, і про наші храмини святі.
Не вони ім'я слави, а ми несемо -
і ту славу бороним, йдучи на заліза
чужинецьких мечів, коли ворог налізе, -
чей же ми не бики, щоб вдягати ярмо!
...Ми на землях своїх зроду вільно жили...
І про русичів славу клекочуть орли -
...А звідкіль наші роди, звідкіль племена,
хто се мудро вчинив і хто дав їм наймення?..
Від Сварожичів наших се благословення...
...На семи великих Ріках утворилися ті роди,
як за морем проживали ми в Зеленому Краю -
у літа тамті далекі, ще задовго до ісходу
у Карпатські зелен-гори,
в землю Київську свою
літ за тисячу і триста
до того, як стались готи...
В далеких переходах зазнали багато страждань
...І взяли мечі ми в руки,
і свій рід ми боронили -
за життя своє ми бились,
і за наших животин;
І в Перуна-громовержця
одного ми попросили:
або жити - або вмерти,
або воля - або згин!
...Отож Бог наш - Сварог - для племен і часів,
роду нашого славного, що не змаліє!..
А сей рід - то є витязі наші од Кия
аж понині, до київських наших князів.
...У нас води й бори, і луги трав'яні.
І напохваті меч.
І наш муж на коні...
...І пішли - Орій, Кий,
а за ними і Щек, і Хорив,
троє в батька синів,
роздивлятися землі незнані...
І ми бачимо днесь,
живучи у трудах і старанні, -
Що слов'янський наш рід
Сам себе в тих походах творив!
...Відчинить їм браму наш Батько Перун,
покличе на луки Сварожі...
А слава воскресне у рокоті струн -
і стане в Русі на сторожі.
...Так постають Краса і Врода, у рідні ваблячи краї, -
Бо лиш тоді жива Природа, коли ми чуємо її.
Коли в душі мов щось проснеться
і диво-спів народиш сам, -
як серце раптом відгукнеться
траві, і водам, і лісам...
...Собіособство мудрим не стане:
окремішність роду не множить сили!..
...Батько Орь був попереду - князь племенам...
Після - син його Кий на Русі провідничив.
...О нападники готи! Були й відбули...
Тільки кров, що у пам'яті, не висихала.
Нас підтримали ільмри... Земля нас тримала,
бо ми Сонце і Небо на стягах несли!
...Кий у Києві сів - і нам зичить добра.
Спільно зводимо Русь - городи й заборола...
І куди б наших предків не поверталися чола -
не поступимось Руссю, не підем з Дніпра.
Ся земля - наша Мати від діда-отця,
і ми з нею пребудемо - аж до кінця.
Рід Щека приходить до Дніпра з Карпат.
...І такою була Матір-слава завжди -
і як русичі лендами до Лукомор'я
прагли наших богів занести - і край моря
угніздитися мали, прийшовши сюди.
Грецькі колонії прагнуть диктувати свою волю -
...тож до моря притиснути греків пора!
І страшити й гонити у грецькі краї,
бо ж то руська земля єсть - і паства, і лови, -
і за неї лилось много руської крові,
і там руські тіла укривали її
...І з'єдналася Русь задля волі і ладу -
най бо Скитія буде у русів одна!
...А любили свій край - всім лицарством своїм:
краще вмерти - чим здатися на спотикання,
бо куди ж ти підеш у годину смеркання,
як од вогнищ святих - тільки попіл і дим?
Як під небом притулку не знайдем ніде?..
І се мовим услід за отцями й дідами:
"ПОБОРІМОСЬ!"
Мати-Слава обіцяє перемоги.
...А вмирати не страшно - у вічність той піде,
як і всі у свій час туди підемо ми.
А тому і йдемо. Божих знаків свідомі,
що земна то все тлінь, що малі ми тут є...
А жива наша слава - в Матір-славу тече -
і пребуде у ній, поки й світу земного.
Нападають вороги - і квилить Мати-Земля.
...І кличе вона оборонця - йому свої мовить жалі...
Як День умирав без Сонця -
отак ми умрем без Землі.
Що ж дає енергію цьому переконанню?
...А дарма забуваємо давні добрі часи
та ідемо куди - невідомо...
Чень поглянеш назад - голоси, голоси -
звідтіля, з праотецького дому.
Та стидаємось Яву, Наву й Праву ми знать:
ну, а що ж то вкруг гирла земного?..
...Душі пращурів нам в світ надій і тривог
днесь од Ірію зорями світять
Вірність життю та вітчизні дає сили перемагати і персів, і готів, і греків, і римлян, і хозар:
...В нас же батьківська віра
і правда своя на віки.
...З Дніпра по Дунай - а все отчий край...
...Тримайтеся, браття, плем'я за плем'я,
тримайтеся рід за рід! -
і бийтесь за себе на землі своїй,
яка належить нам і ніколи іншим.
...йдем на Хорсунь! Туди, де морські береги,
там за сльози уведених дочок дадуть,
за неволю синів в рабство греками взятих:
нам ні срібла, ні злата не треба до плати -
хай посічені голови їх упадуть!
..."Муж ідучи додому, не правий, якщо лише
заявляє про права, і правий, якщо слова його
з ділами збігаються"
...А ми родичі всі, а ми всі кревняки -
про се каже нам кров наша віща...
Вибирали князів - і так правились ми
аж п'ятнадцять віків через віча.
Кожен вправі там був своє слово ректи -
і казати, і мислить інако...
...А те право утратили ми од хозар, по Трояню.
Та воїни прийшли і сказали: "Се дух нам воскрес!"
І славу богам заспівали ми потім,
і жертву творили в молитві-хвалі...
Хозари потяті були до землі.
А також і готи.
...І сказала Руськолань:
"треба немало старатися
щоб утворилася земля наша"
За десять віків походів багато чого забулось
...Давній рід на окремі зійшов племена:
ті поляни, ті сваредзі, ті деревляни, -
а то ж рідні все русичі од Руськолані...
А ще сумь, весь і чудь - як чужа чужина.
Звідтіля і усобиці...
...А де ж то ми вільного знайдем життя,
якщо не в собі, не на рідному полі?
...А тут бо - за тисячу літ і три - сто,
як почати лічбу од ісходу Карпатського, -
злий-жорстокий Аскольд, од варягів ото,
та й приліз до слов'янського племені наського.
Та маємо жити правдою наших Богів!
Бо де нема злагоди - там буде біда...
І через нашу роз'єднаність подолали нас Аскольд і Рюрик. І тому -
..."Наші праотці йдуть по висхлій землі...
і так ми не маємо Краю того і землі нашої... І хрещена Русь сьогодні"
І маємо знову боротись за волю і Землю нашу!
Шкода, що не можемо вдатися до широкого аналізу стилю прамови, бо, по-перше, внутрішній лад кожної мови - то лад природи й душі народу, - а переклад (чи переспів) неминуче вносить корективи до першотвору; і, по-друге, тому, що мова "Велесової книги" прямо співвідноситься з часом "Літопису Аскольда" (про 860-867 рр.), і тоді, як і всі мови світу, вона була дещо відмінною від сучасної і словниковим запасом, і евфонією, хоча ще тоді нашу прамову і великі мужі Кирило та Мефодій, і морави та чехи й болгари визнали "найпрекраснішою руською мовою".
Одначе й у реставрованій формі мова "Велесової книги" вражає не тільки стилістично-семантичним, а й змістовно-ідейним багатством, наснажує роздумами, зачаровує почуттями. Та хіба й дивно? Автор зображує буття і рух свідомості поколінь у вражаючій повноті часопростору діянь людей, а це робить розповідь ліричною і епічною, драматичною й трагедійною - тож засвідчує як багатство внутрішнього життя наших далеких пращурів, так і природу ідейно-художнього синкретизму нашої мистецької творчості.
В підручнику "Українознавство" (глава "Релігія - філософія - мистецтво") вже говорилося про деміургічні чинники того синкретизму: форми буття визначали форми творчості (єдності фольклору, пісні, музики, театралізованих дійств); а форми свідомості - органічний синтез емоційних, раціональних і досвідних начал, вірувань, філософських поглядів і міфологічних та міфотворчих світоуявлень - про людину й народ, про Небо і Землю, мораль і закон, життя і смерть, славу й ганьбу, їхні родо-племенні джерела, координати та категорії.
Вагомість, масштаби зображеного й вираженого в геніальному праепосі постануть у адекватних формах та вимірах, коли врахуємо: зображується процес розвитку життя щонайменше за півтори тисячі років, і до того ж - життя народу, сущого на серединній землі планети: по ній пролягали шовковий шлях до Китаю, походи Олександра Македонського до Індії, шлях - із Варяг у Греки і з Європи до широт Сходу. При цьому маємо на увазі не лише фізико-географічний бік справи, а й роль цієї землі в міжнародних взаємовідносинах: цивілізаційних, культурних, торгово-економічних, освітніх, релігійних, наукових, військових. Зрештою, енергетику цієї Землі, визначену провінденційно, а тим самим і - харизму етносу.
Зокрема й те, що безмежна Земля Київської держави з усіх боків, на кордонах сухопутних, морських і річкових була відкритою для перманентного проникнення. Та земля задовольняла потреби й осілих, і кочових племен, була багата всім, - тому вабила й "зобов'язувала" битися за неї. А це формувало не тільки спосіб життя, а й характер людей - трудівників і воїнів водночас, провідні риси екзистенції автохтонів.
Гідні подиву і захоплення можливості людини та мови: все те громадище віків і подій, помислів, почуттів і діянь, вірувань, устремлінь і пророцтв виразити гранично об'ємно й довершено в Слові!
Викладачі, дослідники зарубіжної літератури з високим пафосом показували, як майстерно зобразив щит Ахілла Гомер або меч Дюрандаля чи ріг Карла Великого автор "Пісні про Роланда". І то не тільки вражало, а й потрясало!
На жаль, наші дослідники і педагоги аналогічною мірою не розкрили нам велич вітчизняних шедеврів: і хай сусідам те було не з руки, бо шедеври не були їхніми, а визнати пріоритет українців вони не хотіли з "принципових" міркувань: тоді б в іншому світлі, як еллінська Греція й Рим, постали Україна та ті сусіди. А українським дослідникам забракло знань або натхнення чи й професіоналізму, а то й мужності: треба ж бо було протистояти фальсифікаторам, котрі сиділи при владі й повелівали не лише тілами, а й душами. А прагнулося ж чинів і достатку, часом - то й слави. Тож на мораль і совість, патріотичні обов'язки можна було або закрити очі, або й начхати...
Як закрити "більма" й на історичну правду, котра поставала з тих давніх шедеврів: ще ж у "Велесовій книзі" було дано відповідь і на питання "звідки пішла руська земля"; і на те, що ж визначило характер розвитку та причини й наслідки багато тисячолітньої боротьби за власну долю й свободу. Тобто, те, що стало формотворчою енергією, деміургічною силою кристалізації спочатку родової й етнічної, а в кінцевому наслідку - етнонаціональної державницької ідеї.
Ось що знаходимо в тексті:
"Се ви перші були, хто вклонився Триглаву, а Триглав - суть Сварог, і Перун, й Світовид";
"Слава ж нашим батькам - матерям і вітцям, що вели нас ізмалу";
Вороги прагнули роз'єднати нас, та ми зрозуміли: "Ой, не стане добра, як ми разом не зв'яжемо силу родів своїх";
"А звідкіль наші роди, звідкіль племена, хто се мудро вчинив і хто дав їм наймення?.. Від Сварожичів наших се благословення...";
Доля ганяла по лісах і пустищах, по своїх і чужих землях - "І взяли мечі ми в руки, і свій рід ми боронили, за життя своє ми бились...";
"А сей рід - то є витязі наші од Кия аж понині, до київських наших князів", а зачинався ще з Орія;
Нав'язують нам думку про нашу залежність - і державну, й етнічну - від когось, та то - олжа: бо «слов'янський наш рід сам себе в тих походах творив!»;
Насаджують думку, що ми - люди нерозумного краю, без доблесті й честі, та брехня спливе, а "слава воскресне у рокоті струн - і стане в Русі на сторожі!" - бо ж ми мали не тільки мужніх князів, а й мудрих Боянів;
Тих Боянів, що жили і славою батьків (родів та племен), і Духом землі й усвідомлювали: "Так постають Краса і Врода, у рідні ваблячи краї, - Бо лиш тоді жива Природа, коли ми чуємо її: Коли в душі мов щось проснеться і диво - спів народиш сам, - як серце раптом відгукнеться траві, і водам, і лісам";
Тож усвідомлюємо: готи, гуни, хазари - були й відбули, ми ж зводилися на ноги, бо "Земля нас тримала... Тільки кров, що у пам'яті, не висихала, - бо ми Сонце і Небо на стягах несли!";
Бо коли надходили нові вороги, ми "мовили услід за отцями й дідами "ПОБОРІМОСЬ!"; "І куди б наші предки не повертали чола - не поступимось Руссю, не підем з Дніпра. Ся земля - наша мати від діда-отця, і ми з нею пребудемо аж до кінця", - як і "З Дніпра по Дунай - то все отчий Край";
Все зазначене єднає нас і дає силу та віру: "Тримайтеся, браття, плем'я за плем'я,... рід за рід!" - "А ми родичі всі, а ми всі - кревняки: про це каже нам кров наша віща";
Наш ідеал - рівність, справедливість, демократія, суверенітет, свобода, - "А де то ми вільного знайдем життя, якщо не в собі, не на рідному полі?!."
Так вірували, мислили, воліли і діяли наші "прадіди великі", тим самим відслонюючи завісу над анналами праісторії і говорячи: ще задовго до епохи Володимира Великого ми мали могутню державу, християнство, широкі міжнародні відносини, а також - писемні пам'ятки (отже, й знаки реального історичного часу), котрі засвідчують: шлях до національної ідеї, як і до національної мови, культури, держави, розпочинається з осмислення себе народом - суб'єктом історії, творцем власної ментальності й долі.
Батьком та матір'ю ідеї-філософії стають Рід і власна Земля, котрі еволюціонують у плем'я і Батьківщину. А субстанцією феномена нації стає етнос.
Звернімо увагу на акценти автора епохального епосу: ми жили родами, нерідко ворогували, отож втрачали почуття єдності; часом не шанували своїх богів, Наву, Яву і Праву, а коли напасники забирали вождів - не боронили їх; не завжди розуміли, що коли чужинці накидали нам свою мову, то ми ставали відчуженими і від своєї віри; як наслідок - втрачали владу над своєю землею, 15 віків жили в рабстві...
Здавалося: ми приречені на загибель, - та прийшло прозріння: "ми родичі всі, а ми всі - кревняки: про це каже нам кров наша віща..." Ми об'єдналися в племена.
Чому об'єдналися? Бо осягнули: ми - кревняки; завдяки чому прийшло осяяння? Бо прийшло відчуття: і в добрі, і в злі - Земля нас тримала та ще "кров, що у пам'яті, не висихала"; "бо ми Сонце і Небо на стягах несли" (і та пам'ять, зважмо, донесла ті кольори "крові" - Сонця і Неба - аж до кольорів нашого сучасного прапора!).
Отже, рід. Родове начало передає пам'ять крові. Кров передає голос Землі, ширше - Природи, відчуття доленосної єдності з нею. Рід, пам'ять, кров, Земля і Небо зумовлюють синтез нової якості - племені, а далі й «синтез» племен. Їх очолюють вожді і династії. Появляється нового типу держава. Але вирішальними стають внутрішні сутності: рід, Земля-Природа, кров, пам'ять, віра і мова, державна самосвідомість, а ті сутності трансцендентної категорійності зумовлюють появу і нової якості єдність: етнічну.
Етнос стає гарантом вічності народу.
Не всякий етнос, а той, що пізнав і усвідомив себе. Етнос, могутній природною силою. Бо тисячі етносів розчинилися, асимілювалися, стали підрядними, а то й загинули. Як деревця, що не піднялися до Сонця.
Роль суб'єктів історії, творців і виразників загальнолюдської цивілізації та культури випала лише на долю етносів харизматичних: наділених жагою життя, пам'яттю крові і серця, енергією інтелекту, силою творення, боротьби і володіння, волею переможців, призначених до здійснення в потоці вселюдства власної історичної місії.
Всі зазначені формації, всі риси, а головне - факт, сказати б, релігійно-філософського самопізнання та самоусвідомлення, а тим самим - сприйняття трансцендентно визначеної історичної місії український етнос пройшов і виявив ще до середини І тисячоліття нашої ери. Доказом тому є другий писаний документ - «Літопис Аскольда».
Абсурдно, але цей документ про події 860-867 років не став для деяких істориків дороговказом до правди-істини не лише до ХХ ст., коли він був мало відомим, а й на початку ХХІ ст., коли його реставрував, обнародував і науково прокоментував видатний історик Михайло Брайчевський.
Нагадаємо: "Велесова книга" завершувалася болючим спомином: "де нема злагоди - там можлива біда...", "через нашу роз'єднаність подолали нас Аскольд і Рюрик".
"Літопис Аскольда" є писемною пам'яткою про часи правління згаданого Аскольда - 860-882 рр. нашої ери. Отже, він продовжує розповідь про епоху, зображену у "Велесовій книзі". При цьому продовжує не тільки хронологічно. Головне для нас - продовжує ідейно-філософською змістовністю та історичною парадигмою. До того ж уже на рівні сформованої держави. Найперше: спробою побачити себе на вселюдській Дорозі, звертаючись до себе самих і до світової спільноти, до власної і всезагальної мети, а тому - до ядра родо-племінної та правової й державницької ідеї: хто ми і чого прийшли у Світ?..
"Велесова книга" давала кілька тисячолітню парадигму еволюційного розвитку в інтегральних категоріях виміру - Простору й Часу. Категоріях, наголосимо, широти, глибини й висоти бачення людей, родів, держав, подій та процесів, міри почуттів і мислення, а відтак - міри природності, людяності, мудрості, мужності та потужності свідомої волі і далекоглядності, вічності діянь та надбань.
"Літопис Аскольда" розгортався так: "Се починаємо повість оцю. По потопі три сини Ноєві розподілили землю - Сим, Хам та Іафет. І дістався схід Симові... Хамові ж дісталася південна частина... А Іафетові дісталася північна сторона та західна: Мідія, Албанія, Вірменія... Сарматія, Таврида, Скіфія... Дістав (Іафет) також і острови: Британію, Сицилію..., ріку Тигр, що тече між Мідією та Вавилоном - до Понтійського моря на північну сторону: Дунай, Дністер і Карпатські гори, а звідти, сказати б, аж по Дніпро та інші ріки: Десну, Прип'ять, Двіну, Волгу, що пролягла на схід в частину Симову" (отже, там, де знаходилися: "Сирія, Мідія, і ріки Євфрат, і Вавилон, Колдуна, Ассірія, Месопотамія, Аравія Старійша, Кілія, Комагена, вся Фінікія"[6]. Свідомо відзначаємо частини в складі країв Іафетових - від Мідії та Албанії, Сарматії, Тавриди, Слов'ян - до Британії і Сицилії, Родоса та Дунаю, Дністера і Карпатських гір... аж до Дніпра та інших рік: Десни, Прип'яті..." А також частини, пов'язаної з Волгою - "в частині Симовій", - у ній не знаходимо жодних реалій, пов'язаних з майбутніми Суздальським, Володимирським, Московським князівствами. І не тому, що їх тоді й не могло бути, а тому, що ті землі ще не були відомі, з одного боку, та належали до зовсім іншої цивілізаційної частини - з другого. Зате бачимо контури індоєвропейської цивілізації, до якої, знову-таки, землі майбутньої Московщини не належали ні територіально, ні етнічно, ні культурно.
Не можемо не процитувати й іншого, поданого далі. Спираючись на ще одну міфологему, автор "Літопису Аскольда" повідомляє про намір племен Вавілонії "створити стовп до неба", про те, як будували його 40 літ. Ще коли він не був добудованим, прийшов Бог і сказав: "Се рід єдиний і мова одна", і "змішав Бог мови" (що свідчить, що доти єдиної мови, як і єдиного народу, насправді не існувало!), а потім зруйнував той стовп і розсіяв племена по землі, розділивши народи і мови на сімдесят дві: "Від цих же сімдесяти і двох народів походить і народ слов'янський, від племені Іафета - названі норичі (нарці), які суть слов'яни.
І від тих слов'ян розійшлися по землі і прозвалися своїми іменами - де хто сів, на якому місці. Ті, що прийшли і сіли над річкою Моравою, прозвалися моравою, а інші чехами нарікалися. Ті слов'яни прийшли і сіли над Віслою й прозвалися ляхами, а від тих ляхів прозвалися поляни ляські, а другі - лютичі, інші - мазовшани, а ще інші поморяни. І ото слов'яни: хорвати білі, серби і хорутани.
Так само від тих же слов'ян і сіли над Дніпром і нарікалися поляни, а другі - деревляни, бо сиділи в пущах, а другі сіли поміж Прип'яттю і Двіною і нареклися дреговичі; інші сиділи над Двіною і нарікалися полочани - заради річки, що втікає в Двіну, - ім'ям Полота. Словіни ж сиділи довкола озера Ільмень і прозивалися власним іменем (тобто слов'яни), а другі сиділи на Десною і над Сеймом, і над Сулою і нарікалися сівер..."
Знову бачимо: 1) пограничними лініями розміщення праукраїнських племен стають Карпати і Сіверянщина; про тих, що складатимуть суздальсько-московські землі, мовитиметься зовсім у іншому часопросторі - лише з ХІІ століття, коли Київська держава розгорне колонізаційний наступ на угро-фінські й татарські племена, понесе туди християнство, тим розпочне слов'янізацію та організацію державного життя; доти про єдине східнослов'янське плем'я не було й натяку; 2) структуротворчими феноменами суспільно-державного життя слов'янських, як і інших, народів стають етноси і Природа.
При цьому етноси не були аналогом раси (як не були вони і в усій Європі: романські чи германські народи диференціювалися за особливої ролі природних умов і державних утворень та династичних зв'язків, - що, до речі, стало вирішальним навіть при розпаді імперії Карла Великого), а Природу не можна зводити лише до її фізичних вимірів і характеристик.
Бо кому не зрозуміло, що спосіб життя та характери народів Скандинавії чи Британії, Іспанії, Японії чи Китаю, Океанії чи Африки і Америки зумовлені відповідними їм і географічно-геологічними та кліматичними умовами. Достатньо сказати, що особливості розташування Англії чи Японії, безмежні простори Китаю чи російської імперії нерідко відігравали вирішальну роль у минулому, - а географічні, кліматичні та природо ресурсні особливості США визначають їх роль і на сучасному етапі.
І знову таки - не лише кількісними показниками, хоча й вони, цілком зрозуміло, мають надзвичайно вагоме значення: скажімо, нафтові запаси арабських країн, понад півтора мільярди китайців, малоприступне розташування, океанські ресурси США...
Однак не розкриємо причин багатьох процесів історії та не відповімо на численні питання еволюції людства, коли будемо й надалі зациклюватися лише на метафізичних константах Природи. Бо Природа - це і найуніверсальніший деміург Духу людини й народів, оскільки саме Природа визначає світосприйняття і світорозуміння, характер життєдіяльності, праці, тип почуттів і мислення, стратегічні інтереси та ідеали, міжнародну практику.
У цьому плані структурний хребет Природи - це єдність Часо-Простору, що визначає і масштаби, особливості почуттів та світоуявлень, і лад Душі кожного народу - його Мову й Культуру, а також долю й історичну місію.
Нагадаємо: і долю, і характер життєдіяльності, тип і специфіку мислення праукраїнців визначали як серединне розташування на планеті, так і особливості природного середовища: комплекс суші, моря й річкових водних ресурсів; лісу, лісостепу і степу; рівнини й гірських масивів, звідси - хліборобських (осідлих) і скотарських (рухливих) племен-маргіналів та промислів, ще з Трипільської цивілізації - міської й сільської культури. Поважну роль відігравала й інтенсивність міжетнічних зв'язків та міждержавних контактів, що визначало і генотип українського етносу в його як складових частинах, так і в цілісності (див. таблицю).
Расові типи
Територія їхнього
поширення
ядранський і східноєвропейський
ясний і темний
Харківщина, півд.-зах. й півн.-схід., Галичина, Лемківщина. півн. Бойківщина
ядранський з домішкою арменоїдного
Гуцульщина, півн. Поділля, зах. Бойківщина, Херсонщина і Одещина
ядранський, середземноморський, темний східноєвропейський
Чернігівщина, півд. Поділля, півн.-сх. Полтавщина, півд. Вороніжчина, середня Галичина, середня Бойківщина, центральна і південна Київщина, Дніпропетр.
нордійський з домішкою ядранського
Півд. Київщина, Волинь, Кубань.
Динаміка розселення расових типів на Терені України і характер життєдіяльності осілої, кочової і воїнської людності, і тип світосприйняття універсально багатої й різнорідної природи як єдності, а відтак і універсальність занять та почуттів, натури, зацікавлень, форм самореалізації далеких пращурів. Вони культивують фізичне й морально-етичне здоров'я, лицарство й патріотизм, вірність традиціям і вірі, культ саможертовності й слави, воїнської мужності, а також - жінки. І цей універсалізм світосприйняття зумовлює й універсалізм світорозуміння: людина й природа, Земля і Небо, життя і смерть - органічно поєднані. Органічно поєднані добро і зло (одвічно б'ються Білобог і Чорнобог), минуле, сучасне й майбутнє, віки і покоління, Буття і Свідомість, універсальною формою вираження чого є Мова. Мова - як душа племені і Голос Землі, як виразник емоційного й інтелектуального начал, гностичного й мистецько-творчого, сутностей природи і життя, концентрованих у релігійно-філософських категоріях.
Саме завдяки зазначеному універсалізму, мова синтезує досвід (і слова - поняття) свого й інших народів, міфічне й реальне, метафізичне і трансцедентне: видимий, небесний і підземний світи; скинуті з небес золоті плуг, ярмо, чаша і меч (як символи хліборобства, влади, жрецтва і воїнства), легенду про народження пращурів внаслідок одруження Зевса із дочкою Дніпра.
І все те - ознаки не подрібнення в світорозумінні, а філософського осягнення життя й узагальнення єдності людського і природного начал: жінка у далеких пращурів - і Дароносиця життя, і Мати, і Земля, і Батьківщина, і Віщунка Слави та безсмертя, синтез Краси; як і Світове Древо, метафоричною універсальністю відзначається образ Води: вона - Дана - основа життя; звідси - коренева семантичність Дніпра (Данапра), Дону, Десни, Дністера, Дунаю. Це - промені одного Сонця, криниці Вічності, бо лише на основі злиття води небесної (чоловіче начало) і земної (жіноче начало) зароджується життя. І закономірно, що Антей успішно протистоятиме Гераклу, допоки доторкатиметься до Матері-Землі, а світовідчуття прапредків розвиватиметься як філософія серця - категорія і мислення, логіки, і моралі та етики: добром є лише те, що схвалене серцем.
І аналогічно: лише на основі злиття крові етносу й Духу землі, взаємовпливові Природи і Мови, волі роду і влади держави людина й народ можуть здійснювати історичну місію, визначену трансцендентно. Можуть, коли осягнуть поклик Природи й виявлять якості та риси етносу-народу харизматичного!..
Таку ідею-філософію було втілено у "Велесовій книзі". Ідентичний пафос віднаходимо й в "Літописі Аскольда", але вже на стадії нової якості суспільного розвою - суверенно державного.
Перший доказ тому - вибір об'єкта зображення: великий князь (хаган-імператор) Аскольд у його походах на Константинополь. Адже Константинополь - тоді столиця наймогутнішої імперії - Візантії. І вже сам факт походу має гігантські виміри. А ми ж бачимо Аскольда в ролі переможця!
Здавалося б, дивно: Аскольда-переможця автор "Велесової книги" атестує негативно. Та дивуватися не доведеться, коли врахуємо: Аскольд, перемігши візантійську владу, приймає її релігію - християнство. А київське суспільство було язичницьким (хоча й знало раннє християнство). До того ж Аскольда вважали представником варягів.
На цій підставі, до речі, негативно сприймають Київського князя-спадкоємця влади Києвичів і деякі сучасні історики. А між тим є принаймні дві причини трактувати Аскольда інакше: по-перше, тому, що в той час могутні вікінги володіли тронами всієї Європи; отже, за них Київська держава органічно входила в процес європейського життя; а по-друге, тому, що Аскольд, за визначенням М.Брайчевського, був талановитим керівником і суттєво сприяв поглибленню етнонаціональної ідеї на основі утвердження державницької стратегії міжнародного спрямування. "За врядування Аскольда, - наголошує вчений, - Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту, який у тогочасних джерелах не випадково дістав назву "Руського моря". Головний напрямок політичних зацікавлень київського кагана був спрямований на південь та південний схід, де лежали найрозвинутіші на той час країни. У 852-853 роках руське військо на прохання санарійців (населення Кахетії, тобто Східної Грузії) бере участь у відсічі арабського наступу в Закавказзі. У 864 або 865 році київські дружини досягають міста Абесгун в Ісфагені - іранській провінції на південному березі Каспійського моря (і, як бачимо, контролюють терени від Сіверщини до Карпат і від Каспійського до Чорного моря з тенденцією виходу на Адріатику, - П.К.). Руських купців добре знають у самому Багдаді - уславленій столиці арабського Халіфату, що тоді переживав найблискучішу пору своєї історії.
Та найбільшою акцією Аскольда були знамениті походи проти Візантії та укладені ним мирні угоди з греками. 860 року київське військо та флот (що складався із 380 кораблів, - П.К.) ... обложили імперську столицю із суходолу та моря й примусило візантійську адміністрацію укласти мирний договір". Згідно з ним Візантія зобов'язувалася сплачувати Київській державі в особі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств (прикметне окреслення меж нашої прадержави!) данину, надавала руським купцям найширші привілеї, підписала надзвичайно вигідний для Києва договір про дружбу.
Тоді ж Аскольд прийняв християнство і хрестився на своїй землі в Херсонесі.
"Величезну увагу, - наголошує М.Брайчевський, - Аскольд приділяв ідеологічному та культурному поступу своєї країни". За нього сталося "заснування Київської єпархії в ранзі митрополії». Почався тривалий і багатогранний процес переоцінки ідейних вартостей - починаючи від засвоєння моністичного світосприйняття й усвідомлення великої ідеї єдності і кінчаючи переглядом етичних цінностей та настанов.
На принципово новий щабель підноситься давньоруська культура. У Києві започатковано муровану архітектуру - для цього з Греції запрошують досвідчених майстрів. Русь починає перекладати своєю мовою церковні книги... Та й не тільки церковні. Взимку 860-861 років славетний просвітник Кирило Філософ підчас своєї хазарської місії мав нагоду бачити в Херсонесі "Євангеліє і Псалтир, руськими письменами писані". Це було за рік до винайдення ним особливої слов'янської абетки (глаголиці).
Тож не випадково "Літопис Аскольда" повідомляв, що імператор Візантії Михайло, на прохання моравських князів посприяти організації перекладів біблійних книг з грецької та латини на мову слов'ян, посилає для ознайомлення із станом справ філософів Кирила та Мефодія, і, здійснивши місію та "розміркувавши, добрі ці і дивні мужі обрали найтоншу і найпрекраснішу руську мову", доповнену елементами моравської, чеської, болгарської мов[7].
На цій основі "створювалися оригінальні твори давньоруської літератури, започатковувалося літописання.
Перший історичний компендіум Русі - так званий "Літопис Аскольда" - мав на меті визначити місце Київської держави як невід'ємної частини християнської ойкумени, а історію нашої країни як безпосередній елемент світової історії" (М.Брайчевський).
Природно, що це принципово збагачувало українську ідею: найперше, звичайно, державницьким змістом, - що зумовлювалося характером розвитку, визначало особливості свідомості та ментальності, життєвої волі, філософії життя і поступу.
Нагадаємо: в "Літопису Аскольда" зазначалося, як жили наші пращури за умов оволодіння тереном посідання. "Поляни же жили окремо, кожний із своїм родом, на своїх місцях. І володіли своїм родом: хорвати, дуліби, бужани, що сиділи над Бугом і над Дніпром до самого моря, сягаючи аж по Дунай, і було їх багато, і городи їхні й до сего дня. Всі вони звалися у греків Велика Скуф (Велика Скифія). Отже, мали власні звичаї і закони своїх батьків, настанови - і свій норов. Поляни мали батьківські звичаї тихі й лагідні, стидалися невісток своїх і сестер, і матерів своїх (що й показує масштаби культу жінки! - П.К.). І невістки до свекрів своїх, і діверів великий сором мали. І шлюбні звичаї були в них: не ходив жених по наречену, але приводили звечора, а на ранок приносили посаг - що за неї давався.
А деревляни жили по-скотському. І вбивали один одного, їли все нечисте... А радимичі, і в'ятичі, і сіверці однаковий звичай мали: жили в пущі і їли всяку погань, і срамослів'я в них було перед батьками і перед невістками...
Говорить Григорій (Амартол) у літописанні: "Ібо кожному язику є написаний ним закон; звичаї замість закону, а ті, хто не знає закону, приймають замість нього батьківські заповіти".
Свій закон - це на тому етапі закон роду. Роду, що живе на своїй землі. А своя земля визначає не тільки тип сім'ї, виробництва, жител, способу життя (осілого чи кочового), а, як переконливо показує в праці "Ідеологія терену" Валерій Сніжко, і тип харчування, оформлення побуту, зберігання й розвитку традицій, весіль, поховальних обрядів, - що, зрештою, формує не лише тип моралі та етики, а й психіки.
До панування Києвичів домінувала, як ми бачили в Книзі Велеса, психіка володіння землею і перетворення її на свою.
Переломним стає володарювання Кия: цей князь "володів своїм родом і приходив було до (якогось) царя, як розповідають, то велику честь приймав од нього. Коли ж повертався, прийшов на Дунай, і сподобав місце, і збудував городок малий, і хотів сісти там із родом своїм". Та не дозволили йому ті, що жили поблизу. І Кий прийшов до свого города Києва і тут життя своє скінчив... І то є промисел божий".
Новим етапом стає реалізація задуму Кия: його послідовники прагнуть розширити межі своїх володінь. Запановує ідеологія етносу, що створив державу і прагне утвердитися й само реалізуватися у просторі та часі.
Це - одвічний Закон Природи: так поводилися семіти, що для виправдання права на гегемонію витворили версію єдиного верховного бога і єдиного обраного ним народу (єврейського). Аналогічно поводилися єгиптяни і перси, греки часу Олександра Македонського. Ідеєю світового панування керувалися ідеологи Римської імперії. Ідеологема Москви як Третього і останнього Риму - захисника світового християнства - лягла в основу месіанізму та безкінечних завоювань Московської держави - од Івана Калити до В.Путіна з його кредо: "Росія або буде великою, або її не буде зовсім". Різниця між тими месіанізмами хіба що в тому, що єврейство й німецький гегемонізм трималися на культі етносу, раси, - а римський і московсько-російський - на абсолютизації держави. Наслідки однаково трагічні й плачевні.
Для декого стало модою говорити про особливу миролюбність та обожнення ідеї справедливості як найвищого ідеалу українців. Щодо справедливості як найголовнішого принципу життєдіяльності - то це підтверджується історично. Щодо абсолютного воєнного "вегетаріанства", - то маємо справу з наївним антиісторизмом. І, як те не дивно, з проявом не стільки патріотизму, скільки знеособлення свого народу.
Праукраїнці тоді були нормальним (природним) етносом, котрий саме своє буття виборював у нескінченній, кривавій боротьбі на грані життя і смерті. Боротьбі, яка носила не лише оборонний, а й наступальний, просто кажучи, - завойовницький характер, що бачимо з історії як Кия, так і Аскольда, а пізніше - Святослава, Володимира Великого, їхніх нащадків.
Зумовлювалось це як природними законами самоутвердження етносів (або їх відходу на підрядні позиції чи й зникнення), так і обставинами розвитку загальнолюдської цивілізації та культури - обставинами тотального переселення народів та боротьби за своє майбутнє: долю і роль в історії.
9. "Літопис Аскольда" фіксує, що ще за Кия праукраїнці спілкувалися з сусідами усіх чотирьох частин світу: "Полянам же була путь в Грецію і з Греції вздовж Дніпра". А Дніпро зв'язаний з Двіною і морем Варязьким. З одного лісу витікає й Волга, тому через неї можна потрапити в болгари (волзькі, - П.К.), і на схід дійти в жереб Симів, а Двіною - до варягів, а з варяг і до Риму, від Риму же аж до племені Хамова".
Дніпро втікає в Руське море, - понад яким учив апостол Андрій, брат апостола Петра; Андрій, котрий вчив у Синопі, потім побував у Корсуні й прибув до Києва та благословив його божою благодаттю.
Ще тоді було визнано, що Київ розміщується на землі з особливою небесно-земною енергетикою, а те пророкує йому особливу долю, як і київському етносу надзвичайну ментальність та місію. Світ знав Єрусалим, потім Рим, Олександрію, названих іменами царів; "так і в нашій стороні названо місто ім'ям Кия. І то є промисел Божий".
Серединне розташування держави Києвичів, а в ній - столиці Києва, як і життєносної артерії - Дніпра, визначило їх роль у загальнолюдському процесі розвитку - роль могутнього генератора зв'язків та магістралей військового й економічного, освітнього і наукового, культурно-релігійного потоків планети.
Саме з урахуванням усього зазначеного мною і творилася картина в драмі «Марія на Голгофі»: «Дія 3. Смеркає. По небу купчаться й важко повзуть чорнокрилі хмари. Вдалині вибухає й накочується грім. Несподівано спалахує всеосяжна блискавка. В її сяєві золотою повінню спалахує Дніпро, постають піднебесні гори, а над ними постає силует людини. Піднісши очі до небес, вона говорить:
Ти чуєш, Боже? Первозванний я,
Андрій. Стою, як ти й звелів, на горах.
Ліси буяють, як зелене море.
Течуть поля у вічності простори.
Купаються в Дніпрі небесні зорі.
Лиш тут не бачу крові, сліз і горя.
Це - дивний край. Тут - Бог лиш судія.
- А люди - хто?! - спитав незримий голос.
- Антеї, Боже! Горді, як титани.
Ставні. Красиві, їх зовуть поляни.
Геракли - в праці. В битвах - капітани.
Безмежно щирі. В глибині це Дана.
Як божий спів, їх солов'їний голос...
- Що кажеш ти? - спитало віще Небо.
- Хай буде тут Початок і Кінець.
Тут сходяться віки. Тут всіх шляхів вінець:
З Варяг у Греки, з Індії в Європу.
Лиш тут Едем і Дух твоїх пророків.
Хай божий край постане тут від Тебе.
У яснім небі засвітився Знак:
Квітучий Сад і в ньому люд вродливий.
На землю впала тепла злива.
Прорік Господь: - Велю: хай буде так!
Хай в тім краю зросте Любов-держава,
Хай Дух Полян звеличить люду славу.
Хай там ніколи не панує тать.
Хай будуть Мир, Свобода й Благодать!
Хай буде Мати - мудра й величава.
- Амінь, - сказала мати...»[8].
Епоха Аскольда знаменує якісно новий етап розвитку: від закріплення за собою вибореної землі як Землі своєї, Терена - Батьківщини - до розширення життєвого простору етносу.
Були тому причини і загально цивілізаційного характеру. Як зазначає Омелян Пріцак[9], у житті індоєвропейських народів тоді відбувається принциповий поворот: шлях із Варяг у Греки все менше задовольняє масштаби торгівлі, і вони освоюють новий - через Середземномор'я до берегів Іспанії й Англії.
Це принципово змінює і роль, а відтак і стратегію Київської держави. Вона змушена боротися за життєвий простір. І на цій основі природно створюється нового типу синтез - етносу і держави. Як змісту і форми, духу й структури суспільства. А його об'єднуючим началом - як поглиблення родоплемінної ідеї - стає етнодержавницька ідея - як філософія самозбереження - з одного боку, і розширення міжнародної ролі - з другого. Отже, як ідея повної самореалізації, вольової життєдіяльності, забезпечення екзистенції у вічності.
Звідси - шляхи досягнення мети: зміцнення могутності власної держави та поширення її присутності і впливу у світі.
Літопис відображує дуже не простим перший шлях до мети: "через багато поколінь після братів тих, Кия, Щека і Хорива, успадкували владу два брати і називалися хаганами. Одному було ім'я Дір, а другому - Аскольд. І були сиділи (надзвичайно характеристична фразеологема ще давньої української мови! - П.К.) у Києві, володіючи полянами". Довелося князям розв'язувати масу проблем внутрішнього розвитку держави, у тому числі - кристалізації державного об'єднання сусідніх племен, і не тільки суспільно-економічного, а й світоглядного, релігійного, мовно-культурного плану. Бо без цього держава була б не цілісною структурою, а строкатою мозаїкою. Отож мали синтезуватися традиції і закони, мови й культури, а особливої ролі набрали проблеми створення своєї еліти та вітчизняної династії, мови й культури, релігії і філософії буття. Тобто - об'єднуючої ідеології.
Зрозуміла річ, що панували як доцентрові (бо самотужки племена не могли відстояти своїх інтересів), так і відцентрові: не втрачали ваги багатовікові родоплемінні орієнтації. Тим більше, що все більшої ваги набував міжнародний чинник: до проблеми взаємовідносин із греками, римлянами, близькосхідними тюркськими племенами, варягами додалася проблема взаємин із хазарами , печенігами, уграми, іншими сусідами.
«Ішли угри чорні повз Київ горою..., - розповідає літописець, - і, прийшовши до Дніпра, стали вежами. А за ними прийшли печеніги по тій стороні Дніпра від Сули. Аскольд же пішов проти них і зустрів їх над Трубежем, на броді, де нині Переяслав».
Відбувається битва простого русича з «великим і страшним» печенігом (як Давида з Голіафом): « і схопилися міцно, і стиснув печеніжина руками до смерті, і вдарив ним об землю». І втікало з ганьбою військо несамовитих печенігів. А на місці славної перемоги заклав Аскольд місто Переяслав. А полянська держава з літа 6306 «почалася прозивати Руська земля». Як земля об'єднаних і державою, і економікою, і вірою, і славою родів та племен. Як раніше земля поліродова, а нині держава моноетнічна.
Та відомо з природи й те, що чим вище дерево, тим частіше вдаряють по ньому громи і блискавки. Нові виклики поставив Час і перед українцями-русами. Багато тут важить і те, що Русь опиняється на міжнародному велелюдді. В одних випадках - як народ оборонець, борець проти агресії й залежності від сусідів; у інших - як народ, що прагне домогтися ширших можливостей власного розвитку.
Непростою була й внутрішня ситуація, зокрема й тому, що, як свідчать арабські джерела, Русь спочатку керувалася трьома центрами: Куявія (Київська земля), Славія (північне об'єднання слов'янських народів) та Арсанія - Надазовська (пізніше Тмутораканська) Русь. Це роз'єднання провокувало пришельців. Як повідомляє літопис, «до слов'янського народу, що, як сказано, жив над Дунаєм, прийшли від скіфів, тобто від хозарів, «болгари і, сівши понад Дунаєм, стали насильниками над слов'янами, а за ними прийшли угри білі і захопили землю слов'янську, прогнавши волохів... Ті-бо угри з'явилися за царя Іраклія, коли він воював з Хозроєм, царем перським.
У ті ж роки поляни, скривджені древлянами та іншими сусідами, і насунулися на них хазари (як показує Ірина Калинець, хазари і гуни - «близнюки», а гуни - одне з найвойовничих єврейських племен[10], і сказали: «Сплачуйте нам данину». Брали-бо хозари данину з сіверян, і з в'ятичів, і з радимичів - по білці та вивірці від диму. А поляни, розміркувавши, дали від диму меч, і понесли хозари своєму кагану і старійшинам своїм, і мовили їм: «Оце здобули данину нову». Та цього разу не порадувалися хазари: «Не добра та данина, кагане», - сказали радники. Ми домоглися її зброєю з одним лезом, «а їхня зброя з обох боків гостра, сказано - мечі. Вони будуть мати данину і з нас, і з інших країн».
«І жили в мирі поляни, і деревляни, і сіверяни, і радимичі, і в'ятичі...», - із захопленням повідомляв літописець. Та напади на Київську державу не припинялися. І Аскольд робить походи на Константинополь, спілкується з греками й іншими народами, а Святослав, син Ольги, й насправді громить Хозарію та змушує її платити данину Києву.
Доленосним стає прийняття християнства та хрещення русичів Аскольдом: це не тільки вводить Київську державу в коло інших впливових держав, сприяє піднесенню її ролі й авторитету («того ж літа прийшли з Греції до Києва, до Аскольда, каменярі і будівничі палаців кам'яних. Того ж літа прийшов печенізький хан Кучуг до Аскольда в Київ, прийняв віру грецьку, і хрестився ... І служив Аскольду з чистим серцем... Того ж літа приходили до Аскольда посли з Рима, від папи...» Патріарх Фотій, що хрестив Аскольда, настійливо застерігав його від спілкування з римлянами, - та Київ толерантно ставився до проблеми релігій), суттєво впливає на характер розвитку власного суспільства. Зокрема, не лише підносячи його до нового типу свідомості та прилучаючи до загальнолюдських цінностей, а й породжуючи внутрішньо-суспільні проблеми (не переборені, до речі, і до нашого часу). Маємо на увазі і те, що християнство вступило в щонайгостріший конфлікт з язичництвом - питомою вірою автохтонів, чим спровокувало процес ідейного розколу суспільства; і те, що християнство провело різку межу між києво-руськими людьми і прийшлими місіонерами; між владою і суспільством, між світською і церковною елітами; між традиційним і новим світоглядами.
Розкол був тотально-глибокий і далекосяжний наслідками. І найперше - в сфері етнодержавної ідеї. Достатньо зауважити, що 882 року київська язичницька еліта зговорилася з ладозьким князем та представниками варязької знаті, й Аскольд став жертвою їхньої змови. На трон від імені малолітнього Ігоря Рюриковича сів авантюрист Олег. Київська держава опинилася в агонії.
Підсумок М.Брайчевського однозначний: «Усі починання київського кагана (Аскольда) зійшли нанівець. Почалася тривала й драматична смуга антихристиянської, язичницької реакції; Русь було відкинуто назад на цілий історичний етап» («Аскольд»). У ньому чимало правдивого.
Однак, те твердження занадто однозначне і щодо характеру розвитку («Русь було відкинуто назад...»), і щодо ролі християнства як ідеї розвитку. А подібні погляди та оцінки також мали далекосяжні наслідки.
Найперше - щодо відповіді на питання: хто ми? Чиї, яких батьків діти? (Т.Шевченко). Адже практично наша історія не брала до уваги канви подій не лише до Кия, а й до Аскольда. Говорилося про Київську Русь з Х століття, зокрема - часу Володимира Великого та розквіту Київської держави, який, виходило, вибухнув спонтанно і був пов'язаний, передовсім, з варягами та роллю «старшого брата» в «колисці трьох братніх народів» - єдиного східнослов'янського племені.
Це було в інтересах «старшого брата», зокрема його етнодержавної ідеї та месійної концепції. Але це суперечило цілком очевидним реаліям: Київська держава ІХ - ХІV ст. була продуктом довготривалого історичного розвитку; становим хребтом тієї держави були скіфи, сармати, а згодом - полянський рід-етнос, котрий об'єднав навколо себе суміжні слов'янські роди-племена; ті роди-племена населяли величезні простори від Карпат до Сіверщини, Тмуторакані, Чорного моря, Дунаю, але серед них і не могло бути «старшого брата», бо, по-перше, історично не існувало єдиного східнослов'янського племені; а по-друге - землі майбутнього Московського князівства (царства) почали колонізуватися Київською державою лише з ХІІ ст., до того ж автохтонами тих земель були угро-фінські й татарські (нерідко - бездержавні) племена з відповідною їм мовою, релігією, соціально-економічною структурою, способом життя та ментальністю. А потім настала ера монголо-татар з їх Золотою Ордою.
Праукраїну в ІХ-ХІІ ст. складали племена Київської, Сіверської, Переяславської земель, «старшим братом» для яких були поляни. Вони, як ми бачили, жили за своїми законами, зовсім відмінними від угро-фінських і монголо-татарських. Не будемо говорити - кращими законами чи гіршими, але добре відомо, що - іншими.
Тому в праукраїнців і не могло бути не тільки тотожної, а й спільної етнодержавної ідеї буття та розвитку не лише з варягами чи хозарами, Візантією чи Римом, а й з московським поліетнічним анклавом. Не дуже простою є парадигма «язичництво-християнство», оскільки стало звичним трактувати язичництво однозначно негативно, а християнство лише в піднесеному стилі. А між тим: по-перше, і передуюча Київсько-руській, і безсмертна культура еллінів - грецька та римська - розвинулися на язичницькій основі; а по-друге - язичництво кожного народу було його духовно-моральною, етичною й естетичною колискою. Бо воно було природним, внутрішнім; християнство ж - накиненим, зовнішнім. Язичництво пронизувало людину і зсередини, і ззовні - всім громадищем рідної природи і говорило як до тіла, так і до душі. Язичництво було Духом і Мовою своєї історії і Батьківщини, а християнство - чужої, староєврейської. Чи не тому, до речі, іудеї й досі живуть по всіх світах Талмудом і Торою, принаймні зовні є богомільними, а серед інших народів усе більшає атеїстів?!
Докази тому віднаходимо не лише в українських архітворах типу «Велесової книги» чи «Літопису Аскольда», а й у працях грецьких, арабських, хозарських, вірменських, римських, російських авторів, до того ж - як найдавнішого періоду, так і ХVІІІ - початку ХХ століть (допоки в Росії месіанізм запанував як державна ідеологія).
Говорять, що тих українознавчих праць небагато: віднайдені зразки клинописної писемності в Нижньому Подунав'ї, зразки піктографічного письма у Приазов'ї (Кам'яна Могила) та фонетичне письмо власне трипільців (Середнє Подніпров'я). Та насправді, як показують хоч би хрестоматія та антологія у 2-х томах, підготовлені В.С.Крисаченком у 1996 році, все, як ми побачимо далі, навпаки. Незнання завжди претендувало на універсальність висновків та на нігілізм, зміст якого завжди був руйнівного, а не будівничого характеру.
Насправді про наші землі, народи, природу, мову, культуру, звичаї, мистецтво писали, до того ж дуже прихильно, а то й піїтетно, Гомер, Геродот (автор «Історії» в дев'яти книгах), Гіппократ (у книзі «Про повітря, води й місцевості»), Страбон (у «Географії»), Діодор Сицилійський (у «Бібліотеці»), Пріс Панійський (у «Візантійський історії») та Прокопій Кесарійський (у «Готській війні»), Константин Багрянородний («Про управління імперією») і Стефан Візантійський («Етніка» (опис племен)), Євстафій («Коментарі» до «Землепису» Діонісія), Феофілакт Самокатта («Історія»). І це - тільки в стародавні часи! Бо згодом писатимуть Юлій Цезар і Аріан, Цицерон і Порфирій,Овідій, Вергілій, Горацій, Помпей Трог, Амміан Марцелін, Пліній Старший, Тертулліан, Аполодор, Вітрувій...
«Існують суттєві риси й у смислових структурах текстів - зауважує Валентин Крисаченко. - Ось головніші з них. По-перше, практично незмінним залишилось бачення меж та кордонів України як геополітичної реальності, незважаючи на те, що в римську добу, на додаток до етноніма «скіфи» активно використовуються й інші - «сармати», «роксолани», «готи», «анти», «слов'яни» й т.п. По-друге, «скіфи» для римлян не є частиною варварсько-вандальського, а практично становлять частину цивілізованого світу. Понад те, сенсаційним є сприйняття Скіфії (наприклад, Помпеєм Трогом) як найстародавнішої частини світу, а її народу, відповідно, - як найдавнішого. По-третє, у текстах натуралістичного характеру посилюється відсоток фактичного (емпіричного) матеріалу, а також спостережень медико-географічного та еколого-етнологічного характеру. Цінні відомості щодо флори, мінералів, корисних копалин, дорогоцінних каменів, благородних металів, лікарських препаратів і технологій, які описали ті чи інші автори, можуть становити практичний інтерес навіть для допитливого сучасника. По-четверте, попри усвідомлення геополітичної цілісності тогочасної Скіфії-Сарматії, римська історіографія, констатуючи факт спорідненості її мешканців, водночас засвідчує своєрідність залюднюючих країну племен та мов, звичаїв та традицій. У назвах останніх, описах побуту та інших реалій часто-густо відчуваються прямі паралелі з наступними феноменами києво-руського, а потім - і українського світів»[11].
Можна наводити чимало підтверджень сказаному, та одразу ж вкажемо на його виняткову важливість на сьогодні. Зокрема: візьмімо дуже цінні видання останнього часу: - Юрія Терещенка - «Україна і європейський світ» (К., 1996), Віталя Русанівського - «Походження української літературної мови» (К., 1998), Нормана Дейвіса «Європа. Історія» (К., 2000) і одразу впаде у вічі дивна трафаретність: говорити про стовбур і гілля, не досліджуючи коріння українського феномена.
[1] Продовження. Початок у томі ІV.
[2] Українська газета. - 2004. - № 38. - 14 жовтня. - С. 6-7.
[3] Див.: Українознавство. - 2003. - № 4 (9).
[4] Див.: Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. - К., 2000.
[5] див.: Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія у 2-х книгах. - К., 1996.
[6] Див.: Українознавство. - 2004. - Число 4 (9). - С. 6-19.
[7] Українознавство. - 2003. - Число 4 (9). - С. 16.
[8] Кононенко П. Марія на Голгофі. Вибране у 3-х книгах. - 1999. - Кн. 1.
[9] Сучасність. - 1978. - Ч. 3.
[10] Див.: Гуни - нащадки Ізраїля. - Львів: Місіонер, 1997.
[11] Українознавство. Хрестоматія. - К.: Либідь, 1996. - Кн. 1. - С. 17.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
