Радевич-Винницький Я.К. (Дрогобич)
ПРО МЕТОДОЛОГІЮ УКРАЇНОЗНАВСТВА
І МЕТОДОЛОГІЧНИЙ СТАТУС
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Розглядаються окремі аспекти методології буття нації як світоглядної основи українознавства, проблема істини в гуманітарних науках, методологічний статус мови як частини онтологічної істини, коекстенсивність мови й національної ідеї.
Термін "методологія", крім вчення про принципи побудови, форми й способи наукового пізнання, про методи наукового дослідження, на пострадянському просторі за традицією вживають також на означення світоглядної (філософської) основи науки. Підставою для такого трактування методології, зокрема, є те, що її категорії та поняття розглядаються як знаряддя пізнання і як засоби формування цілісної системи поглядів на світ.
У добу тоталітаризму з методологією науки, як і з виборами, проблем не було. Визнавалася одна-єдина методологія - марксистсько-ленінська, осердя якої становив діалектичний та історичний матеріалізм і рішення останнього з'їзду чи пленуму компартії. Вчений або дотримувався цієї методології, або опинявся за межами науки, суспільства чи й життя.
Під методологію підганялися дослідження насамперед у сфері соціально-гуманітарних наук. Це було ритуалом, на початку статті чи монографії цитувати класиків марксизму-ленінізму і чергового вождя компартії. Методологічно обґрунтовувалися антинаукові й антигуманні інтерпретації явищ реальності, що у мовно-культурній сфері "мало поєднати теоретичний інтернаціоналізм з практикою русифікації"[1]. Так, академік Ю. В. Бромлей, застосовуючи категорії діалектики "загальне" й "окреме (особливе)", доводив, що російська мова є носієм "загального", а "національні", тобто всі інші мови народів СРСР, є виявом "особливого". За слушним зауваженням американського вченого Р. Шпорлюка, це "виглядає як квінтесенція російського імперського мислення", в основі якого "впевненість у тому, що російський етнос є категорією вищого рівня у порівнянні з іншими етносами СРСР; саме це є відмінною рисою "універсальності" радянського ладу"[2].
Таке ставлення до методології, як і до науки та життя загалом, не могло не породити негативних наслідків, що гостро відчуваються й нині. "Українське суспільство на межі століть опинилося перед методологічною і теоретичною прірвою: проваджене марксистською ідеологією, що утверджувала ідею поступального, невідворотного комуністичного прогресу, воно поступово пересвідчилося, що комуністичне суспільство недосяжне, а решта світу відокремлена від нас інакшими цінностями - споживання, плюралізму, ідейної і моральної терпимості. Постала проблема вибору: чи перескочити методолого-теоретичну і практичну прірву, що віддаляє нас від решти світу, чи ж повернутися в минуле і будувати "рай на землі" - комунізм на якійсь іншій основі. Ця проблема остаточно не розв'язана, і українське суспільство досі перебуває у стані пошуку пізнавальних орієнтирів. Подальший рух суспільства необхідно "освітити" уточненою методологією і теорією про шляхи і засоби розвитку"[3].
З унезалежненням України на зміну тоталітарному сингуляризмові начебто прийшов демократичний плюралізм. Ніхто не змушує дотримуватися якоїсь однієї світоглядної основи, на якій вчений має трактувати об'єкт свого вивчення, верифікувати результати дослідження, висловлювати ставлення щодо їх інтерпретацій іншими вченими, давати оцінку методам, концепціям, теоріям тощо.
Однак у методології гуманітарних наук спостерігається таке ж становище, як і в інших сферах нашого національного буття, зокрема у державній політиці з її "багатовекторністю". Методологічний плюралізм не тільки не узгоджений з національною ідеєю, а часто спрямований проти неї. Спостерігається не так конкуренція методологій, як поборювання українства за допомогою різних застарілих чи, навпаки, надто модних методологем, за якими приховуються, м'яко кажучи, чужі Україні й українцям інтенції. З цією ж метою з інших наук екстраполюються поняття, теорії, закони тощо як, наприклад, другий закон термодинаміки, який буцімто потверджує неуникненність злиття "слабких" культур і мов із сильнішими на шляху людства до однієї-єдиної культури і мови. За словами засновника марксизму, люди скасували б навіть закони геометрії, коли б вони були їм невигідні. Нинішнє становище України засвідчує, що багато кому в цій країні українські національні інтереси байдужі, чужі або й ворожі. То чи може визнаватися ними і чи потрібна їм методологія, спрямована на утвердження цих інтересів?
Згідно з концепцією, яку розробив проф. Петро Кононенко, спираючись на розвиток української думки від княжих часів (Володимир Мономах, Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський, С. Єфремов та ін.), українознавство трактується як педагогіка, філософія і політика державного і, ширше, національного життя українців. Воно спрямоване на самопізнання української спільноти і на виховання людини з високою освітою, гуманістичною етикою громадянина, патріота своєї землі. Українознавство містить у собі етно-, крає-, природо-, країно-, людино-, суспільство-, релігієзнавство тощо, тобто все те, що характеризує життя українського народу в часовому і просторовому вимірах, у розмаїтті його матеріальних і духовних виявів. Позаяк буття народу є цілісним, то таким має бути й українознавство, складники якого щільно взаємопов'язані та взаємозумовлені і творять цілісну структуру[4].
Для забезпечення ефективного самопізнання народу, державо- і націєтворення українознавство в науковому й освітньому аспектах має ґрунтуватися на відповідній світоглядній, ідейно-науковій основі. Такою основою, на наше переконання, є методологія національного буття чи, по-іншому, національно-екзистенціальна методологія[5]. Вона є системою категорій, понять, регулятивів, тверджень онтологічного, гносеологічного й аксіологічного плану про людину, націю і людство. З платформи цієї системи досліджуються, трактуються й оцінюються як різні сторони й аспекти буття нації, так і теорії, концепції, методи їх пізнання. Згідно із засадами національно-екзистенціальної методології все, що сприяє розвиткові і процвітанню націй, оцінюється як позитивне, а те, що провадить до їх деградації і небуття, - як негативне. Однак постає питання: наскільки такий методологічний підхід є об'єктивним?
У гуманітарній науці те, що називають істиною, має тією чи тією мірою релятивний, прагматичний характер. Відомий у світі вчений Ричард Рорті пише, що в філософії об'єктивності в чистому вигляді не буває - намагання говорити правду не можна ізолювати від спільноти; правда має етноцентричний характер. Це не складно зауважити. Якщо, наприклад, філософія - це душа культури, а культура завжди має національну природу, то не дивно, що, скажімо, філософію раціоналізму створили французи, а філософію серця - українці[6]. Чому кожне покоління переписує історію і чому, наприклад, минуле України по-різному виглядає в українській, російській, польській, єврейській історіографіях? Очевидно, тому, що вчені дотримуються різних засад і керуються неоднаковими спонуками, які залежать від характеру спільнот, до яких вони належать, від національних інтересів і т. ін.[7] Чи буває такий підхід виявом національного нарцисизму, етноцентризму, експансивного націоналізму і т.п. і чи не загрожує це розчиненням науки в ідеології? Так, але це може і має бути нейтралізовано іншими "зацікавленими сторонами" і сторонами незацікавленими, тобто шляхом створення плюралістичної парадигми опису й тлумачення явищ, подій тощо. Додамо до сказаного, що абсолютна об'єктивність відсутня не тільки в гуманітарних науках. "Генетик зі світовим іменем Ричард Левонтин (Гарвардський університет) пише: "Учені, як і люди інших творчих професій, приступають до роботи, маючи певний світогляд, численні забобони, що становлять основу аналізу світу". Ці попередні уявлення і забобони можуть суттєво впливати на методи дослідження, а також на їх результати та інтерпретації результатів"[8]. Оскільки аберацій об'єктивності уникнути неможливо, то українознавці мали б свідомо керуватися тим, що можна окреслити терміном "українська правда".
Світ перебуває в стані перманентного переструктурування, зміни форм об'єднань людей у спільноти. Це забезпечує краще пристосування людини до умов життя, що змінюються. Однак переструктурування ніколи не приведе до повної уніфікації, одноманітності, бо це означало б ослаблення вітальних сил людства, отже, і його деградацію. У діалектиці протиріч між загальним і окремим, універсальним і індивідуальним, інтернаціональним і національним, конвергенцією й дивергенцією так само наївно сподіватися на перемогу одного над іншим, як на перемогу лівого над правим, плюса над мінусом, матерії над духом тощо. Це стосується не тільки явищ, а й пізнання цих явищ. Спроби абсолютизувати один із корелятів подібні до намагань ходити на одній нозі.
Нація є найвищою і найуніверсальнішою формою людських спільнот, яка забезпечує людині можливості для повного розкриття її здібностей, сил і потенцій; у нації людина осягає безсмертя. Людство - це насамперед спільнота націй.
Методологія національної екзистенції за своєю суттю глибоко гуманна, оскільки ґрунтується на засаді - живи ти, і хай живуть інші. Воля людині і воля народам - так у політичній площині сформулювали цю засаду теоретики і практики українського націоналізму, доводячи, що справжніми інтернаціоналістами можуть бути тільки націоналісти. Націоналізм такий же інтернаціональний, як і космополітизм, з тією відмінністю, що космополітизм спрямований на ліквідацію націй, а націоналізм - на їх утвердження. Розвиваючи думки Кеннета Майноґа та Берила Вільямса про універсалізм націоналізму і про те, що націоналізм є комбінацією загального й особливого, Роман Шпорлюк пише: "Модерний націоналізм розмовляє мовою партикуляризму, але практикує універсалізм; він діє відповідно до вселюдських вартостей і стандартів, він бере приклад з найпередовіших..."[9] Зрештою, космополітизм - це переважно ширма для агресивного націоналізму чи й шовінізму окремих націй[10].
Кожна нація пізнає себе, визначає своє місце у світовій спільноті, пишається своїм внеском у світову культуру й цивілізацію, захищає себе від внутрішньої деструкції і зовнішньої експансії, докладає зусиль до забезпечення свого процвітання на шляху, що прямує у вічність. Українська нація є органічною частинкою людства. Без неї людство було б біднішим й одноманітнішим. Тому українці мають відчувати відповідальність за збереження своєї нації не лише перед нею, а й перед світовою спільнотою. "Розвиток національної різноманітності за умов сучасних глобалізаційних та інтеграційних тенденцій - це глобальна відповідальність людства перед майбутнім за збереження не ним створеного багатства світу"[11].
Останніми роками в Україні пожвавилися спроби виробити таку методологію, яка б, з одного боку, продовжувала світоглядні традиції, завдяки яким українська нація зуміла вистояти в умовах кількасотлітньої бездержавності, а з іншого - була б методологічною основою для відповідей українства на виклики сучасного світу та визначала надійні напрямні розвитку й процвітання українства в майбутньому.
Методологія науки в даному аспекті щільно пов'язана з ідеологією, головна функція якої - бути засобом перетворення чи зміцнення соціально-економічного або політичного ладу, керувати масами. Мрією ідеолога, як пише М. Михальченко, є "гармонійне сполучення методолого-теоретичного й конкретно-практичного аспектів ідеології". Ідеологія поєднує вищий (науково-теоретичний, елітарний) рівень свідомості з нижчим (побутово-практичним, масовим). Без цього існування й розвиток спільноти натрапляє на труднощі, що можуть спричинити її колапс.
Сьогодні в Україні спостерігаються інтенсивні пошуки інтегративної ідеології, яка сприяла б консолідації суспільства, прискоренню процесів державо- і націєтворення. Зокрема, набуває поширення національно-консервативна ідеологія, яка "є осердям соціального інтелекту, розсудливої, зваженої суспільної гармонії, наріжним каменем конкретної національної культури, традицій, звичаїв і правил співжиття"[12]. Національний консерватизм "запобігає і протистоїть спрощеним і відкрито руйнівним проявам і наслідкам дії радикалізму, фундаменталізму й глобалізації", "поєднує свободу із порядком і відповідальністю", дає змогу "протистояти інтенсивному процесу глобалізації, що відверто загрожує існуванню націй, їхнім унікальним рисам і якостям"[13].
Спростувати значення цих ідеологічних засад для національного буття навряд чи можливо, проте, на нашу думку, доцільно увиразнити, заакцентувати їх вектор у майбутнє. За всієї важливості історії, традицій, досвіду, минулого загалом, доводиться визнати, що не менш істотний вплив на людську спільноту виявляють реалії сучасного життя й візія майбутнього, особливо найближчого. "До біса найкращий із світів, якщо мене там нема", - говорив свого часу відомий французький соціаліст, і такий прагматизм не надто заслуговує на гострі інвективи. "Але, - слушно зауважує М. Михальченко, - ідеолого-теоретичне бачення не може потрапляти в полон буденності, повсякденності. Інакше соціальні суб'єкти не зможуть піднятися над буденністю і піти в майбутнє. Навмисне зловживання частини сучасної української еліти світоглядною повсякденністю загалу призводить до соціальної сегментації, особистісної індиферентності й відчуження такого рівня, який загрожує самому існуванню Української держави"[14]. Тому актуальною і дуже важливою для українознавства є методологічна проблема розвитку української нації та української цивілізації як однієї з локальних цивілізацій, з яких складається цивілізація світова. Йдеться не лише про пізнання її, а й про модернізацію та перспективи[15]. Мета - системоутворювальний чинник.
Відомо, що зацікавлення локальними цивілізаціями значною мірою стимулюється крахом теорій класових протистоянь, побудови комунізму, народного капіталізму, африканського соціалізму та інших доктрин з перехилом до соціальних і "загальнолюдських" проблем та ігноруванням національної складової. Проте в Україні і сьогодні не бракує спроб замінити національну ідею спеціально сконструйованою соціальною ідеєю[16].
Свого часу А. Тойнбі назвав ХХ століття віком націоналізму. Те ж саме він сказав би і про ХХІ століття, не лише тому, що національні проблеми у світі ще не розв'язані, а тому що говорити про їх остаточне розв'язання в доступному для огляду майбутньому навряд чи будуть підстави. Хоча суб'єкти міжнаціональних взаємин та форма цих взаємин, безперечно, будуть змінюватися.
Одним із фундаментальних понять методології національного буття є національна ідея. Можна наводити сотні висловлювань більш чи менш відомих людей із поляків, росіян і особливо "малоросів", що українська нація не існує або ж що вона вмирає, що її вигадали австрійські німці, поляки, євреї і т.п. Теж саме говориться щодо мови як атрибуту української нації. Однак вони живуть і, попри всі труднощі та утиски, не виявляють ознак переходу в царство тіней, потверджуючи закономірність, сформульовану Ф.Ніцше: все, що занадто часто й наполегливо заперечується, повертається і стверджується зі ще більшою силою. Націю, яка має свою ідею, побороти неможливо. Однак живучість національної ідеї, як і будь-якої ідеї загалом, зумовлена її здатністю змінюватися, розвиватися. Будучи інтегральним феноменом, національна ідея в різні періоди життя нації актуалізує різні свої складники, виносячи їх на передній край національного буття, і поповнюється новими складниками. Відповідно змінюється функціонування мови і ставлення до неї як її носіїв, так і представників інших народів. Скажімо, українська мова в наші дні вже не оцінюється як "сільська" - вона стала позбавленим православно-комуністичного пасеїзму знаком політичної українськості, демократизму, європейськості України. На всіх етапах розвитку нації спостерігається коекстенсивність національної ідеї і національної мови. Ще Ж. Дюмезіль писав про пов'язаність соціальної структури, ідеології й мови, а К. Скотт Літлтон - про "істотний зв'язок між мовою та ідеологічною характеристикою її носія". Сучасний український учений стверджує: "Запам'ятаймо: реально ідея розгортається не у трактатах ідеологів - реально вона об'єктивується і навіть оречевлюється у дійсних етнокультурних ситуативних контекстах, у комунікативних (у т. ч. і безпосередньо контактних) мережах, у реальній субкультурній стратифікації, навіть у речовому довкіллі (у "мові" цього довкілля")..."[17] Тому "впродовж віків і в усіх народів мовна проблема була часткою інтегрального процесу Буття і Свідомості людини та нації"[18]. Українська мовна картина світу є інтегральною й водночас інтегрувальною частиною українського світу. Отже, і частиною онтологічної істини.
Самопізнання народу найадекватніше відбувається у формах рідної мови, яка, за відомим твердженням, є матеріалізованою у звуках психікою народу з усіма її (психіки) сферами - інтелектуальною, емоційною, вольовою. Мова впливає на сприйняття реальності, її наукове осмислення: "...понятійна система, в якій розгортається філософствування, завжди володіла нами так само, як визначає нас мова, в якій ми живемо", - стверджує Г.-Ґ. Ґадамер[19].Осмислене, "когнітивне" ставлення до рідної мови, як і до свого народу, його історії, культури, держави, є атрибутом національної свідомості. Мова, за словами Василя Лизанчука, - це основа формування й утвердження україноцентризму - "світоглядної, політико-ідеологічної системи координат, у центрі якої перебуває Україна"[20]. Без належного ставлення до рідної мови немає національної гідності і самоповаги. Мова не тільки засіб спілкування. Вона - модель поведінки, прикмета, що засвідчує статус мовця, його належність до певної етнічної спільноти та стратуму суспільства, виявляє його систему вартостей тощо. Коли, наприклад, стверджують, що українська мова відторгає бруднослів'я, то це не лише характеризує менталітет і рівень культури її носія, не лише підтверджує думку, що мова - це "матеріалізована свідомість", а й розкриває потенції мови як засобу позбутися негативних впливів, панування чужих вартостей, наслідків колоніального "опускання", сколіозу національної меншовартості. Покладатися в досягненні цих цілей належить зокрема, а може, й передусім, на мовний мімезис (наслідування) - властивість, що, за висловом А.Тойнбі, осягається радше навчанням, ніж натхненням[21]. Цим зумовлене методологічне і практичне значення українознавства як системи освіти[22].
Нинішня Європа йде до єдиного койне на англійській основі. Навіть німці відчувають загрозу своїй мові. Якщо ситуація не зміниться, то це буде свідченням того, що нації Західної Європи безнадійно старі й їхні організми поступово втрачають певні функції, що були властиві їм на попередніх етапах розвитку. Імміграція дещо сповільнює цей процес, однак паліативно, оскільки традиційна етнічна солідарність у поєднанні з Інтернетом, засобами телекомунікації тощо дають змогу туркам, арабам, китайцям і в Європі зберігати свої національні прикмети і не ставати німцями, французами чи шведами. Тим часом на світовій арені утверджуються нові гравці, які накопичили силу завдяки національним (Японія, Корея, Китай) чи національно-релігійним (мусульманські країни) вартостям. Якщо нація хоче зберегти себе і процвітати, вона має навчитися давати собі раду з дилемою "есенціалізм" ("природжений спосіб життя") - епохалізм" ("дух нашої доби")[23]. Для України це означає всебічний розвиток власної - української - і широке використання світової - англійської - мови, яка, згідно з теорією Кліфорда Гірца, спроможна "прокладати шлях до ширшої спільності і сучасної культури", ніж російська, що провінціалізує, маргіналізує Україну. З поступом світової цивілізації це відчуватиметься щодалі сильніше.
Одним із виявів плюралізму в Україні є "теорія" вибору мови, за якою належить вибирати мову, котра має інформативно-комуникативні переваги. Ці розумування відверто чи приховано спрямовані проти української мови. Вибір, справді, має бути, однак не між рідною і нерідною, а тільки між нерідними мовами - з урахуванням їх конкурентоспроможності на світовому ринку міжнародних мов. Своя ж мова є поза конкуренцією, коли йдеться про існування української етнічної нації (українців України і світу) та української політичної нації (українців України і неукраїнців - громадян України). І там і там ця мова - найголовніший консолідуючий засіб. І це одна з найважливіших світоглядних засад українознавства.
[1] Дзюба І. Між політикою і культурою. - К.: Вид-во "Сфера", 1998. - С. 54.
[2] Шпорлюк Р. Імперія та нації / Пер. з англ. - К.: Дух і Літера, 2000. - С. 94.
[3] Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. - Дрогобич; К.: ВФ "Відродження", 2004. - С. 23-24.
[4] Кононенко П. Українознавство в системі освіти // Освіта. - 2000. - 1 листоп.
[5] Див., напр., у сфері літературознавства: Іванишин П. Національно-екзистенційна методологія: герменевтична актуалізація // Слово і час. - 2003. - № 4.
[6] Докладніше див.: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. - Дрогобич: Відродження, 1997. - С. 200 і наст.
[7] Геґель саркастично писав, що історик - це пророк, який віщує назад, а відомий фізик Д.Томсон загалом не вважав історію за науку (Див.: Томсон Д. Дух науки / Пер. с англ. - М.: Изд-во "Знание", 1970. - С. 15).
[8] Гудінг Д., Леннокс Дж. Світогляд: Для чого ми живемо і яке наше місце у світі / Пер. з англ. - К.: УБТ, 2003. - Т. 1. - С. 66.
[9] Шпорлюк Р. Імперія та нації. - С. 203.
[10] Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. - Дрогобич, 1997. - С. 91-100.
[11] Вовканич С. Гуманіст світу, який з кожним спілкується його рідним словом // РІЧ. - 2003. - № 11. - С. 4.
[12] Головатий М. Національний інтерес - основа державності // Персонал. - 2003. - № 7. - С. 32.
[13] Там само. - С. 32-33.
[14] Михальченко М. Україна як нова історична реальність... - С. 234.
[15] Врублевський В., Мороз О., Саєнко Ю. Доктрина Кравчука. Начерк програми інтелектуалізації і формування модерної української нації. - К.: Інформ.-вид. центр "Інтелект", 2001; Мороз О., Саєнко Ю. Час інтелекту: сукупний український розум. - Львів: Вид. дім "Панорама", 2002; Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. - Дрогобич; Київ, 2004, та ін.
[16] Семиноженко В. Україна: гуманітарний проект - ХХІ // Голос України. - 2000. - 1 березня.
[17] Кісь Р. Фінал третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1998. - С. 8.
[18] Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. Генеза, проблеми, перспективи. Історична місія. - 2-ге вид. - К.: Наук.-вид. центр "Наша культура і наука", 1999. - С. 135.
[19] Ґадамер Г.- Ґ. Істина і метод. Пер. з нім. - К.: Юніверс, 2000. - Т. І: Герменевтика І: основи філософ. герменевтики. - С. 10.
[20] Лизанчук В. Чи можна об'єднати націоналізм і глобалізм? // Універсум. - 2004. - № 7-9. - С. 28.
[21] Тойнбі А. Дослідження історії. - К.: Основи, 1995. - Т. 1. - С. 219.
[22] Кононенко П., Кононенко Т. Освіта ХХІ століття: філософія родинності. - К.: АртЕк, 2001, - С. 18.
[23] Гірц К. Інтерпретація культур. Вибрані есе / Пер. з англ. - К.: Дух і Літера, 2001. - С. 282.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
