Дубина Л.Г. (Хмельницький)
АКТУАЛІЗАЦІЯ ІДЕЙ УКРАЇНСЬКИХ
ТЕАТРАЛЬНИХ ПЕДАГОГІВ У ПРОФЕСІЙНІЙ
ПІДГОТОВЦІ ВЧИТЕЛЯ
У статті розглядаються окремі аспекти доцільності використання надбань української театральної педагогіки у вищій педагогічній освіті, зокрема, аналізуються театрально-педагогічні ідеї В.С.Василька, М.Л.Кропивницького, П.К.Саксаганського, І.К.Карпенка-Карого, Л.С.Курбаса.
Критерієм успішної діяльності вищої педагогічної школи виступає якість підготовки майбутніх спеціалістів, яка на сучасному етапі розвитку професійної освіти визначається не лише сукупністю знань з основ наук та фахових дидактик, а й здатністю передавати ці знання в процесі живого безпосереднього спілкування з учнями. Успішною можна вважати ту педагогічну діяльність, що характеризується тісним зв'язком дидактичної спроможності вчителя з експресивною здібністю захоплювати учнів емоційним, образним, доступним викладом матеріалу, конструктивними вміннями організовувати суб'єкт-суб'єктну взаємодію, бути її режисером. При цьому йдеться не тільки про підготовку розуму і рук майбутніх педагогів, а й про незмірно більше - розвиток їхнього психофізичного апарату, який має бути сформований на свідомому і підсвідомому рівнях з установкою на майбутню педагогічну діяльність. Поліфункціональна діяльність вчителя, що базується на одночасному виконанні багатьох "ролей", вимагає системної підготовки з різних галузей знань, у тому числі сценічної культури, акторської і режисерської майстерності. У зв'язку з цим посилюється інтерес до театральної педагогіки, виявлення можливостей використання її надбань у професійній підготовці вчителя.
Театральна педагогіка - це галузь педагогічної науки, що досліджує специфіку театрального мистецтва через сценічну дію, особливості акторської й режисерської творчості, близьких до педагогічної. Окремі аспекти вдосконалення професійної підготовки вчителя засобами театральної педагогіки розглядалися В.Ц.Абрамяном, Ю.П.Єлісовенком, І.А.Зязюном, В.А.Кан-Каликом, А.Й.Капською, Ю.Л.Львовою, І.О.Синицею та ін. Мета цієї публікації - розкрити основний зміст театрально-естетичних концепцій, ідей та напрацювань відомих українських театральних педагогів В.С.Василька, М.Л.Кропивницького, П.К.Саксаганського, І.К.Карпенка-Карого, Л.С.Курбаса, виходячи з логіки, що типові проблеми можуть мати спільні шляхи для їх розв'язання.
В українській театральній педагогіці знайшли своє обґрунтування такі важливі й актуальні для вчителя проблеми, як виховання високоморальної освіченої особистості; формування національної самосвідомості громадян України; ціннісне ставлення до суб'єктів навчання, педагогічної професії, колективу, самого себе; вдосконалення внутрішньої і зовнішньої виконавської техніки; розвиток творчих здібностей, природних задатків, естетичних почуттів і здатності до імпровізації; варіативність педагогічної тактики, гнучкість у виборі методів, форм і засобів впливу на особистість; сміливість і винахідливість у спілкуванні, самостійність у прийнятті професійних рішень; розвиток почуття гумору; формування вольових якостей учнів у процесі навчально-пізнавальної діяльності, пробудження активних дослідницьких інтересів тощо.
До славної плеяди найвидатніших вітчизняних театральних діячів другої половини ХІХ - початку ХХ ст. належать імена М.Заньковецької, М.Кропивницького, М.Садовського, М.Старицького, братів Тобілевичів (І.Карпенка-Карого та П.Саксаганського). Їх виправдано називають корифеями українського театру, основоположниками театральної освіти і театральної педагогіки в Україні.
Цікавими є факти життя й творчості М.Л.Кропивницького - класика української літератури, відомого драматурга, театрального діяча. В останні роки свого життя він організував для селян початкову школу з українською мовою навчання, разом з акторами-аматорами здійснював постановки різноманітних українських п'єс у повітових містах і селах Слобожанщини. Маловідомою сторінкою біографії М.Л.Кропивницького є факти, що він був ще й дитячим письменником, створив першу в Україні дитячу трупу і написав для неї дві п'єси-казки - "Івасик-Телесик" та "По щучому велінню", започаткувавши тим самим репертуар для театру юного глядача.
Трупа складалася переважно з селянських дітей 10-13 років. У виставах брали участь також молодші діти письменника - Володя й Оля. Для вистав М.Л.Кропивницький відвів найбільшу кімнату (залу) в старому будинку, де, як у справжньому театрі, було облаштовано сцену. Власноруч виготовляв для спектаклів декорації, разом з молодшими дітьми готував костюми.
Дитячі п'єси-казки "Івасик-Телесик" і "По щучому велінню" створені за сюжетами і в дусі українських народних казок, що передбачає засудження зла, відстоювання ідеалів добра і справедливості. Поведінка героїв п'єс заснована на християнській моралі та кращих народних традиціях, а тому має великий позитивний вплив на формування особистості як учасників театральної трупи, так і глядачів спектаклів.
П'єси-казки написані милозвучною українською мовою, органічно близькою до джерел усної поетичної творчості. Все це свідчить про глибоке знання драматургом психології юної аудиторії та її культурно-виховних запитів і потреб. "Батько українського театру" (так сучасники шанобливо називали митця) сам написав для своїх дитячих п'єс оркестровку, яку використовував під час постановок спектаклів.
Свідченням великої популярності дитячих п'єс Марка Кропивницького була нотатка, що з'явилася в січні 1910 р. в російськомовному журналі "Театр и искусство", де розповідалося про успішні виступи малолітніх аматорів із Затишку (тепер Шевченківський район Харківської області).
Немає сумніву, що п'єси-казки Марка Кропивницького були конче необхідні в добу письменника, проте свого виховного значення вони не втратили й до нашого часу і варті належної уваги з боку сучасної початкової школи.
Вивчення та екстраполяції в сучасну педагогічну практику заслуговують театрально-педагогічні ідеї І.К.Карпенка-Карого - театрального педагога, драматурга, актора і режисера. Він завжди прагнув, щоб театральне мистецтво було спрямоване на виховання високоморальної особистості, зокрема, писав: "Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невеличку частину цих ідеалів носить у своїй душі, береже їх, як святиню, і в залежності від своїх сил досягає, той тільки має задоволення, бо лише безмежно прекрасного в житті важко досягти, а через те праця на користь прекрасного безмежна і вічно тримає людину на шляхетній висоті життєвих завдань"[1].
І.К.Карпенко-Карий був переконаний, що природного таланту для творення яскравого художнього образу недостатньо. Важливо постійно працювати над собою, удосконалювати, розвивати творчі здібності, природні задатки, не покладаючись лише на свій талант, інтуїцію, "нутро", що, на хибну думку недосвідчених, "вивезе", підкаже, як діяти. Місія актора, за висловами театрального педагога, - "це обов'язок будити свідомість у глядача, зворушувати кам'яні серця і вчити правди й справедливості, використовуючи засоби художньої виразності"[2].
Працюючи з молоддю, великого значення надавав удосконаленню акторської техніки, зокрема, пластики тіла, розвитку голосового апарату. Голос, вираз очей і міміку вважав основними засобами акторської виразності. У ролі актора особисто ніколи не метушився на сцені, не робив зайвих і громіздких рухів, його жести були скупі й малопомітні. Кожне відчування людини, на його думку, мусить мати своє характерне виявлення в міміці, рухах та поведінці всього тіла. Використовуючи "барви" (засоби виразності), радив вчитися "малювати" так, щоб думка художника для кожного була такою ж ясною і зрозумілою, як і для нього самого.
Будучи талановитим актором, І.К.Карпенко-Карий виступав проти лише зовнішнього ефекту, театральщини, тим самим підкреслюючи доцільність вибраних засобів виразності. Вимагав, щоб кожен рух, жест, зміна міміки були доречними, необхідними, на своєму місці. "Роль, - казав театральний педагог, - мусить одягатись на актора, як готовий пошитий костюм. У цьому костюмі все мусить бути на своєму місці, щоб не треба було думати під час спектаклю, де і коли пришивати рукава і ґудзики"[3].
Великою глибиною й актуальністю пройняті думки видатного педагога щодо важливості формування національної самосвідомості громадян України. У листі до сина, написаному більше ста років тому (1898 р.), наголошував: "Молодій людині, студенту обов'язково треба, крім спеціальної науки, винести зі школи чесні погляди на свій народ і теоретичні знання всіх благородних напрямків, які існують серед найкращого передового покоління. Зі всіх існуючих теорій молода людина повинна взяти в основу життя ту теорію, котра найбільше проводить ідею любові, ідею щастя, ідею добробуту свого народу. Обміркувавши все і здобувши тверде переконання, молода людина вступає в життя і вносить в нього світло і тепло, котрі наповнюють пустиню людського життя, протравленого егоїзмом, радісним світлом, що освічує людям шлях до щастя"[4].
Надаючи великого значення пізнанню свого національного коріння, історії, культури, її самобутності, особливостей ментальності свого роду, нації, їхніх чеснот і вартостей, І.Карпенко-Карий був свідомий своєї високої місії як речника української культури, друкованого й усного слова. Його думки глибоко проникнуті ідеями патріотизму, української національної гордості, що створює цінний виховний аспект для використання у професійній підготовці майбутніх учителів. Зокрема, у листі до доньок Ярини і Марії від 17 листопада 1903 р. з Варшави, де митець перебував на гастролях, до Парижа, де вони навчалися, він писав: "Україна помалу оживає. Дай-то Боже. Біда сердешних українців у тім, що вона не має ще українських дівчат і жінок. Жіночий елемент, коли він сильно національний, є найвищою силою відродження народу. Тому-то я б хотів, мої любі, щоб ви, мої діти, були цим елементом!"[5]
В іншому листі від 7 січня 1904 р. І.К.Карпенко-Карий висловлював стурбованість долею України: "Ні один народ в Європі не переживав того, що ми, українці, в ХХ столітті. Тоді, як всі давно вже знають, хто вони, ми тільки починаємо довідуватись, тоді, як усі давно в яснім признанні своїх прав національних і вселюдських мають задоволення і йдуть до ширших вселюдських бажань, ми тільки просипаємося, і все, що другі вже мають, треба здобувати! Коли француз, німець, поляк й інші відомі всьому світу, ми, мов яке дике плем'я, забуте і затерте, починаємо піднімати з темряви голову і лізти на гору, на слизьку гору, щоб звідтіля і нас побачили. А ті, що раніше вилізли і зайняли свої місця у світовій комедії, не пускають нас, бо бояться, що ми зіпсуємо мізансцену! Тяжка боротьба, але надія, що виліземо, дає нам сили до культурної праці! Горе наше, що не маємо сильної інтелігенції, що ще багато людей вважають нашу мову мужицькою і соромляться нею скрізь говорити; а вона ж дзвінка, а вона ж красива і блискуча, тільки треба вміти нею користуватися; джерело, з котрого тече ця мова, чудове й величезне - 30 мільйонів народу, який, правда, ще не знає, хто він, але дознається"[6].
Безперечно, згадані вище думки І.К.Карпенка-Карого є надзвичайно актуальними для сучасної педагогічної громадськості, бо, незважаючи на труднощі, пов'язані з переосмисленням цільових установок і реалій, напрямів розвитку Української держави й освіти, майбутні вчителі мають бути стійкими патріотами своєї держави, гідними громадянами України, орієнтуватися на історично культурні особливості українського народу й нації.
Багато цінного можна знайти в творчості видатного українського режисера, педагога П.К.Саксаганського, який був глибоко переконаний, що режисер має володіти майстерністю педагогічного керівництва, вміти узгоджувати інтереси кожного окремого актора з інтересами колективного ансамблю. Авторитет педагога радив підтримувати не деспотизмом, а високою професійною майстерністю. Зауважував, що режисер не має права придушувати індивідуальність актора, адже кожен актор - це важлива творча одиниця. У сучасній вищій педагогічній освіті наведені думки, співзвучні з основними ідеями педагогіки співробітництва, а тому можуть бути доцільно використані для підготовки майбутніх учителів.
П.К.Саксаганський радив педагогам-наставникам вивчати творчі можливості всього колективу, невтомно досліджувати характер кожної особистості зокрема, щоб уміти, коли треба, запалити той священний вогонь, що жевріє в душі справжнього творця образів, справжнього актора-митця своєї справи. Глибокою мудрістю пройняті думки театрального педагога щодо тактовності вихователя, висловлені ним у листі до молодих режисерів: "Думай, вчись, як зацікавити актора. Будь дипломатом. Не души своїм режисерським авторитетом індивідуальність актора, допомагай йому в його шуканнях, підтримуй його, але так мудро, щоб він відчував сили твоєї направляючої руки керманича"[7].
Великий майстер сцени радив привчати акторів до самостійного мислення. З цього приводу писав: "Хай пробує свої сили, хай ходить сам, але май невпинне око над його самостійними кроками, щоб вчасно, непомітно підтримати його, підставивши у важкі хвилини своє власне плече або подавши енергійну, міцну, надійну руку, коли актор посковзнеться на своєму шляху. Але гляди, не вихваляйся перед актором тією допомогою, що ти йому надав. Навпаки, переконай його, що він урятувався сам. Умій підбадьорити і викликати в актора віру у свої сили"[8]. П.К.Саксаганський застерігав своїх учнів від моментів зародження самозакоханості і самовпевненості, вважаючи їх основним джерелом чвар, причиною гальмування творчого росту.
Називаючи режисера натхненником інших творців, учителем і керманичем у сценічній творчості, театральний педагог звертав увагу на важливість творчого самопочуття, "запалу, священного мистецького горіння". Причиною загибелі творчих поривань, дезорганізації творчого процесу вважав байдужість і млявість. Якщо бракувало потрібного творчого настрою, несподіваних неприємностей особистого життя або недуги радив: "Отут, режисере, поклич усю свою волю, увесь свій власний акторський талант (ти ж не маєш права його не мати, коли ти режисер), грай, удавай бадьорість і захоплення роботою. Ще з більшим запалом берися до діла і своїм власним прикладом учи інших, як треба завжди бути напоготові до мистецької роботи"[9]. Джерелом розвитку, самовдосконалення режисера, а в нашому розумінні вчителя, театральний педагог вважав радість мистецької удачі, яка, на його думку, піднімає людину, кличе до нових перемог, творчих успіхів. У сучасній професійній педагогічній освіті ці думки співзвучні з технологією "Створення ситуації успіху".
Девізом для вчителів звучить застереження П.К.Саксаганського: "Бережи своє моральне і фізичне здоров'я, бо хвора людина не в силі викресати в собі потрібний спалах вогню, який буде яскраво горіти в тобі й успішно підпалювати творче багаття тих, з ким доводиться спільно готувати п'єсу"[10]. Ця мудра думка перегукується з відомим висловом В.О.Сухомлинського про те, що праця вчителя - "це робота серця і нервів, це буквально щоденна і щогодинна витрата величезних душевних сил. Наша праця - це повсякчасна зміна ситуацій, що викликає то посилене збудження, то гальмування"[11]. Безперечно, за будь-яких умов учитель має вміти зберігати працездатність, володіти педагогічними ситуаціями з метою забезпечення професійного успіху і збереження свого здоров'я та здоров'я учнів, позитивного ставлення до себе, інших суб'єктів навчально-виховного процесу.
Аналіз театрально-педагогічного досвіду видатних корифеїв українського театру, дає змогу зробити висновок, що їхні думки є цінними й вартими екстраполяції у вищу педагогічну освіту, зокрема, з метою з'ясування сутності суб'єкт-суб'єктних взаємин між викладачем і студентом, учителем і учнем, удосконалення внутрішньої та зовнішньої техніки майбутніх спеціалістів, виховання в них моральних якостей і переконань тощо.
Актуальність ідей гуманізації, антропоцентризму, "Я-концепції" в сучасній педагогічній освіті зумовлює особливу цінність прогресивних поглядів видатного театрального педагога, реформатора і новатора українського театру, основоположника української професійної театральної освіти Л.С.Курбаса. Він був людиною високої освіченості й культури, актором і режисером, піаністом і художником, публіцистом і перекладачем, драматургом і театральним педагогом, сценічним діячем і досить своєрідним театральним філософом. Найповніше втілив себе в режисурі. У 20-х роках ХХ ст. він організував і очолив художнє об'єднання "Березіль" - мережу театрів та студій, де не було чіткого розподілу між професійним та самодіяльним мистецтвом, а здійснювався постійний пошук нових творчих форм. З 1924 р. при театрі "Березіль" утворилося кілька студій, одна з яких була задумана як театр для дітей. Від неї бере свій початок Перший Український державний дитячий театр у Києві, драматично-інструкторські курси в Білій Церкві для театральної підготовки вчителів, самодіяльні дитячі колективи, які організовували учні Л.С.Курбаса, працюючи режисерами, акторами, творчими керівниками. Серед них були відомі тепер В.Балабан, М.Верхацький, І.Гірняк, О.Запорожець, Р.Черкашин та інші.
Принципова новизна курбасівської системи професійної підготовки акторів полягала в тому, що її об'єктом був не лише зовнішній, а й внутрішній світ людського "Я". Згідно з його теорією, все має вивірятися людиною, належати і служити їй. Людина майбутнього, за Л.С.Курбасом, - це обов'язково творець-артист, художник, особистість, здатна до творчості і перетворень як у професійній діяльності, так і в повсякденному житті.
Театральний педагог стояв на позиціях, згідно з якими людина є мікрокосмосом і в ній зосереджено увесь всесвіт - макрокосмос. Сутність пізнання, на його думку, полягає в самопізнанні, і життя набуває істинного сенсу за умови відсутності суєти, а щастя в ньому - "бути самим собою", не силуючи свою глибинну природу, людиною, в якій "не розум, не інтелект, навіть не воля, не почуття головне, а цілісність"[12]. Однією із складових мети самовдосконалення вважав природне виховання, розвиток "цілісного духу, гармонійної особистості, що живе у мирі з собою"[13].
Аналіз прогресивних поглядів Л.С.Курбаса сприяє кращому усвідомленню сутності принципів гармонійності, природовідповідності виховання, самовиховання, самопізнання, самовдосконалення й самоактуалізації у професійній діяльності, адже саме гармонія знань, переживань і відношень є тим чинником, що суттєво впливає на успішне розв'язання педагогічних завдань. Театрально-педагогічна система Л.С.Курбаса, спрямована на формування творчої особистості актора, уособлює в собі закони і правила, пізнання яких сприяє проникненню в таємниці будь-якої сфери людської творчості, у тому числі й педагогічної.
Театрального педагога завжди хвилювала проблема пошуку ефективних шляхів до творення особистості з оновленим світорозумінням, здатної до конструктивних духовних перетворень, творчості. Творчий пошук, на його думку, має бути основним принципом побудови взаємин між професійною школою і життям з метою реального перетворення останнього. Потребою ж у творчості є потреба у грі, накопиченні й передачі досвіду засобами вільної від спонукань діяльності. Згідно з курбасівською формулою творчості актора, зовнішнє перетворення є необов'язковим: особливо важливим є внутрішнє перевтілення (самопізнання, вміння знайти "знакове" вираження своїх дій). До головних чинників сценічної майстерності Л.С.Курбас відносив такі: адекватність світосприйняття (правильна інтерпретація почутого, побаченого, відчутого; усвідомлення й оцінка свого ставлення; відповідна реакція у діях чи словах); послідовність, мотивація дій (доцільність, логіка поведінки, вмотивованість дій не лише психологічна, а й фізіологічна); перспективу дій (уміння розташовувати матеріал за законами розвитку і вияву почуттів, думок, засобів виразності, "архітектоніка сценічного твору"); ритмічність (усвідомлення безперервності дії. "У ритмі немає порожнин. Пауза - це теж ритмічна характеристика"); контрастність (вміння підтримувати динамічність дії за рахунок показу явищ, характерів, вчинків у постійному розвитку, змінах, протиставленні іншим); виразність мовлення і пластики (вміння добирати доцільні фрази, промовисті, виразні жести і рухи); ощадливість у засобах виразності ("Мінімум засобів - максимум враження, впливу на глядачів").
В основу театрально-педагогічної системи Л.С.Курбаса покладена глибина студійної творчості, згідно з якою мета професійної підготовки полягає не лише у формуванні особистості актора (режисера), а й у народженні професійної школи в цілому. Так, "Молодий театр", "Березіль" розглядались ним не як завершені естетичні форми, а виключно як підготовчі професійні школи, що були фундаментом майбутньої самостійної діяльності. Відомий театральний педагог порівнював професійну освіту з процесом хліборобської сівби, коли врожай, окрім сіяча, є здобутком усього народу. Ця думка може бути доцільно використана для обґрунтування безперервності професійної підготовки вчителів як цілісного процесу. Майбутні спеціалісти мають усвідомити, що їхня професійна підготовка ґрунтується на ідеї невпинності й невідворотності процесу її вдосконалення. Педагог приречений до постійного самовдосконалення, самоосвіти, бо ще давні римляни стверджували: "Docendo discimus" - "Навчаючи інших, вчимося самі".
Важливим матеріалом для професійної підготовки майбутніх учителів є погляди Л.С.Курбаса щодо використання принципу єдності мистецтв. Зокрема, видатний митець писав: "Елементи всіх мистецтв завжди і всюди одні і ті ж, і кожне з мистецтв вміщує у собі у всій повноті решту. Музика як ритм, мелодія і звук; живопис як гармонія лінії і кольору; скульптура як почуття співрозмірності; танець як голос вічного руху душі; поезія як музика відчувань"[14]. На основі принципу єдності мистецтв у творчості, що здійснюється прилюдно, він зробив цінний для професійної підготовки як акторів, так і вчителів, практичний висновок: "... почуття можна викликати музичним тоном, чи барвою, чи словами. Будь-яка барва може викликати слухову асоціацію. Будь-який тон може викликати враження смаку чи дотику. Це і є шлях, яким, приблизно, іде творча робота у мистецтві"[15]. Отже, видатний режисер знайшов головне у психології мистецтва - канали, за якими відбувається адекватна передача образу від творця до суб'єкта сприймання. Ми цілком поділяємо його думку, що справжній митець не повинен нехтувати жодним із мистецтв і максимально використовувати їх для цілісного сприйняття самого себе й навколишнього світу. Безперечно, педагогічна практика переконує в тому, що від уміння вчителя чути, бачити та сприймати залежить не лише розуміння ним світу природи і творів мистецтва, а й досконалість його професійного мислення в цілому. Отже, розвиток художнього бачення навколишнього світу, яке має здатність підносити інтелект, сприяти розвитку логічного мислення, формувати специфічне пізнавальне поле, є важливим аспектом використання ідей української театральної педагогіки в підготовці майбутніх учителів.
Відомий український театральний педагог В.С.Василько вказував на те, що основна властивість актора, режисера (додамо, - і вчителя, - Л.Д.), - щирість, заразливість його творчості. Важливо вміти викликати до себе "прихильність", довіру, шану, полонити людей своїми внутрішніми і зовнішніми даними, психічними і фізичними якостями; „володіти "заразливістю", вмінням захоплювати, дивувати, виводити з рівноваги"[16]. В.С.Василько розвивав у своїх вихованців уміння проникати у внутрішній світ людини, розуміти її психічний стан за зовнішніми проявами, ставити себе на місце іншого. Ми поділяємо його думку, що здатність до емоційної ідентифікації з іншими людьми, позитивна установка на оточуючих людей допомагає режисерові, коли треба, запалювати той священний вогонь, що жевріє в душі справжнього митця своєї справи.
Вивчення досвіду роботи видатних українських педагогів переконує, що режисер педагогічної дії, як і сценічної, повинен добре розуміти, що кожен учень - індивідуальність, і треба вміти "добирати ключик" до її потаємних засувів, при цьому, пам'ятаючи, що талант не завжди виявляється миттєво: він може довго "мовчати", і лише при правильних взаєминах між суб'єктами творчості може "заговорити". Отож, майбутнім учителям мають бути притаманними такі професійні якості, як: динамізм, варіативність тактики, гнучкість у виборі засобів впливу на суб'єктів педагогічної діяльності, сміливість і винахідливість у спілкуванні з учнями тощо.
У даній публікації розглянуто лише окремі аспекти доцільності використання здобутків української театральної педагогіки у професійній підготовці вчителя. Перспективними є обґрунтування методологічних і теоретичних основ поєднання педагогічної й мистецької освіти у підготовці фахівців соціономічних спеціальностей, розробка методик розвитку професійних здібностей та якостей особистості засобами театрального мистецтва, формування готовності вчителя до використання театральної педагогіки у навчально-виховному процесі та ін.
[1] Спогади про Карпенка-Карого: Збірник. - К.: Мистецтво, 1987. - С. 253.
[2] Там само. - С. 123.
[3] Там само. - С. 136.
[4] Спогади про Карпенка-Карого: Збірник. - К.: Мистецтво, 1987. - С. 159.
[5] Пилипчук Р. Загальна боротьба є необхідний елемент життя. Поборемось: До 150-річчя від дня народження І.К.Карпенка-Карого // Культура і життя. - 1995. - 27 вересня. - С. 2.
[6] Там само.
[7] Саксаганський П.К. До молодих режисерів // Режисер і вистава: Зб. матеріалів з питань режисури. - К.: Держ. вид-во образотворчого м-ва і муз. л-ри УРСР, 1962. - С. 44.
[8] Там само.
[9] Там само.
[10] Там само.
[11] Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві // Вибр. твори: В 5-ти т. - К.: Рад. школа, 1976. - Т. 2. - С. 426.
[12] Лесь Курбас: Статьи и воспоминания о Лесе Курбасе. Литературное наследие / Сост. М.Лабинский, Л.Танюк. - М.: Искусство, 1987. - С. 263.
[13] Там само.
[14] Лесь Курбас: Статьи и воспоминания о Лесе Курбасе. Литературное наследие / Сост. М.Лабинский, Л.Танюк. - М.: Искусство, 1987. - С. 365.
[15] Лесь Курбас: Спогади сучасників / За ред. В.С.Василька. - К.: Мистецтво, 1969. - С. 141.
[16] Василько В.С. Фрагменти режисури. - К.: Мистецтво, 1967. - С. 138.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
