Приставська О.І. (Львів)
ХРИСТИЯНСЬКА МОРАЛЬ
ЯК ОСНОВНИЙ ЗАСІБ ВИХОВАННЯ
СУЧАСНОГО ПОКОЛІННЯ
У даній статті розкриваються основні принципи виховання сучасної молоді: формування особистого «Я» (я - українець, я - християнин, я - патріот своєї держави), усвідомлення про збереження найціннішої духовної та релігійної спадщини, досконале вивчення правдивої історії релігії та культури українців у роки тоталітарного режиму, виховання національної гордості за рідний народ та почуття обов‘язку перед своєю державою.
У статті розкриті ефективні заходи, що практикувалися в навчальному закладі для виховання та духовного росту сучасного покоління. Матеріал можна використати для викладання уроків християнської етики, українознавства та на виховних годинах.
Нині маємо все більше підстав говорити про те, що процес духовного, національного відродження нашого народу стає повнішим, багатограннішим. Із небуття, з колишніх спецфондів архівів уже повернено широкому читацькому загалу сотні безцінних раритетів минулого, які таїли в собі величезний потенціал правди, гідності, самоусвідомлення і самоствердження кожного як представника великої і достойної кращої долі нації і які саме через це стільки літ були під забороною тоталітарного режиму.
Культуру кожної нації складає духовний доробок покоління, до якого належить релігія, мистецтво, філософія, історія, архітектура, що утворилися на терені краю, де проживає дана нація. Український народ може представити повний духовний доробок, який і становить культуру нашої нації. Нації, яка має свою релігію передісторичного й історичного часу, мистецтво, розкрите у всіх стилях, видах: мистецтво слова, мистецтво звуків, мистецтво барв і тонів, мистецтво народних промислів, мистецтво зодчих.
Тому українські вчителі мають усі засоби виховувати національно свідому, духовно багату, високоосвічену молодь, яка матиме гордість за свою національну культуру, що і буде одним з найголовніших свідоцтв рівновартості з іншими високорозвиненими державами.
Ми повинні бути свідомі того, що українське покоління виховуватиметься лише в україномовних школах, наскрізь пройнятих національним духом, християнською мораллю, любов‘ю до рідного краю, а не ворожнечею до сусідів, озлобленістю до непорозумінь сучасного суспільства.
Тому кожен вчитель українознавства змушений працювати з програмою так, щоб він ніколи не смів повторюватися, він повинен мати завжди новий матеріал, нову сучасну методику, яка зможе у бурхливе сьогодення Інтернету, барів, нічних клубів, дискотек врятувати молоді українські душі від примітивної американської культури, від перенасичення злом і насильством передач та кінофільмів, від різноманітних псевдорелігійних сект і братств, від наркотиків, ненав‘язливого захоплення алкоголем. Тому в такого вчителя має бути висока не тільки фахова освіта, а насамперед чистота душі, спокій, віра в Господню допомогу. Такий вчитель повинен запасатися не тільки наочними засобами навчання, але як людина, як громадянин мусить вміти творити душею той новий світ для молодого покоління. Саме таке навчання повинно бути не підготовкою до їхнього подальшого життя, а справжнім життям, у якому поєднуватиметься вміння подружитися, вміння визнати власні помилки, вміння пробачати, вміння підтримати однокласника у важку для нього хвилину. Учнівське життя повинно творити українське духовне середовище, джерелом якого є рідний край, народ, християнська віра, дитячі і дорослі проблеми. Під час такого навчання дитина повинна відчувати, що вчитель - їхній наставник, товариш, батько і мати, приємний співрозмовник та найцінніше - друг.
Виходячи із сказаного вище, ми можемо зробити висновок, що українське виховання повинно спиратися на ідеалістичний світогляд, християнські морально-етичні засади, на національні цінності і канони, створені духом свободолюбного українського народу.
Усе це цілісно вивчають три людські ідеали: Родина - Церква - Школа, що дбають за виховання людини творчої, всесторонньо розвиненої, духовно збагаченої.
І тому нам пора зрозуміти: «Найщиріший буде той українець, хто самовільно піде дорогою до національного Храму духовності, наполегливо і цілеспрямовано працюватиме, виконуватиме Божі Заповіді, а не лише безугавно славитиме себе найвірнішим християнином і борцем, не йшовши до цього всіма щаблями виховання розумом і душею, забуваючи, що найвище покликання людини - нести, передавати Слово Бога у зранені, покалічені, делікатні душі задля національного прозріння»[1]. Є підстави вважати, що все робилося і робиться для стверділості, згрубілості дитячих душ. Ми не повинні цього допустити ні в якому разі, оскільки наш учитель Ісус Христос навчав життя і дорослих, і дітей. Наш Бог для наших давніх предків, для наших батьків дав мудрі постанови: творити велике щастя, добро і називати це чудом, бо заподіяти зло набагато простіше, а викупити пробачення, зняти з себе провину за людське горе - ой як не просто.
Виховання високих моральних якостей духовності, етичного ставлення до сім‘ї, до роду, країни проповідували і Ярослав Мудрий: „Книги ж учать нас і настановляють на путь покаяння, і мудрість, бо і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се ріки, що напувають весь всесвіт", і Володимир Мономах трактує важкий засіб виховання: „Визволіть байдужого Захистіть вдовицю... Очистимо себе, браття, од усякої крови, тілесної і духовної". Гуманізм як діяльність в ім‘я людини ставить за основу виховання митрополит Іларіон. Важливими підвалинами і для нас є концепція нашого українського філософа Григорія Сковороди: а) основа світу і справжньої людини - духовність; б) усі люди народжуються талановитими, але кожен талановитий по-своєму; в) вчитель повинен допомогти пізнати себе самого, бо тільки так можна прийти до щастя і найефективніше служити народові; г) головне - дух сродності; ґ) між небом і землею є таке Сонце, між тілом та інтелектом є Серце, між природою і людиною є Слово; Сонце, Серце, Слово генеруються у Божому Образі; д) краща форма виховання - власний приклад[2].
Основу цієї концепції ефективно використовувала багато знаменитих педагогів, цей перелік учителів людських душ може бути нескінченним: Іван Вишенський, Тарас Шевченко, Андрей Шептицький, Петро Могила, Феофан Прокопович, Іван Огієнко, Йосип Сліпий, Іван Котляревський, Софія Русова та інші.
Але на жаль, і в сучасному світі намагаються придавити духовне виховання приземленим, брудним, нечесним матеріальним, це виховання подобається антикультурним учням, примітивно національно світоглядним. На це також впливає й економічне становище в Україні, зумовлене кризою моралі. Корупція, злочинність, розпуста, зневага до людини - саме це є наслідком бездуховного виховання і причиною загального зубожіння та кризових явищ в економіці, а це, в свою чергу, веде до ще більшого гріхопадіння суспільства.
Усе це також відбивається на житті школи і вихованні учнів. Якщо в Конституції України говориться про відповідальність перед Богом, то очевидно, слід реалізувати цю відповідальність на практиці. Виховання в школі має формуватися на непохитній основі, а цією основою є Христос. Здебільшого тут починаються інколи суперечки, бо мовляв, школа є „світським" закладом. Проте він не включає в собі бездуховність, холодність, черствість, а „християнське„ виховання не виключає „виходу у світ„[3], а навпаки - веде до впорядкованості, до культури, до розуміння своєї суті, до вибору місця в цьому житті, що є дуже важливим у вихованні нашого молодого сучасного покоління, а 2000-літня історія християнства є яскравим свідченням цього.
Та порятунок українців повинен бути захований у глибокому національно-релігійному самопізнанні, самоусвідомленні і єдності національно-патріотичних сил у чесній, щоденній, самовідданій праці кожного і всіх разом.
Звичайно, Україна як християнська держава відповідно до своєї історії, будуючи громадянське суспільство, повинна базувати освітню концепцію на засадах християнських чеснот: вірі, надії, любові, чесності, справедливості, щирості, гідності, милосерді, досконалості, свободі, великодушності, мудрості, благородстві. І це природно, бо такі морально-етичні ідеали включені до принципів українського виховання, оскільки вони найближчі нашій ментальності та історичному світогляду.
Можливо, багато людей не погодяться з тим, що не можна вилучати з освіти і виховання дуже важливі орієнтири християнства, ці концепції інтелектуально та культурологічно стимулюють навчально-виховний процес. У школах Західної України це робити було значно простіше, бо тут навіть у страшні сталінсько-радянські часи віра в Бога допомагала вижити, хоча була захована дуже глибоко у серцях і думках, але не знищена докорінно, а ось на більшій частині України володаркою була страшна «тиха» війна - страшний голодомор, що покотом нищив скриньки душ дідусів, бабусь, які могли б передати ту віру своїм дітям, а з іншого боку, проходило чітке насильницьке виховання на прикладах „живих богів", яке не було кому вчасно призупинити, пояснити, допомогти правильно визначити добру дорогу.
І тому сучасному українському народові й особливо молоді тепер дуже потрібні добрі, розумні пастирі церков, ченці, але потрібні і компетентні принципові державні діячі, і як писав Григорій Ващенко: „Вони повинні бути глибоко віруючими людьми.[4]"
Історія простежує, що відродження нації відбувається через духовне відродження і навпаки. Для християнського, патріотичного виховання була головна ідея гармонійного триєднання: Бог - людина - країна. Але саме й вона дратувала різні окупаційні режими, і першим винуватцем на шляху була Церква і Школа. І не дивно: хто хотів знищити державу насамперед нищив, толочив його віру, духовність, філософію, мову, історію, автоматично роблячи людей яничарами, перевертнями за кусень обіцянки, «ТІ» забували за все, з легкістю нищили церкви, монастирі, роблячи у них склади, клуби,
зерносховища, будинки піонерів, підписували накази на знищення соборів та каплиць для побудови пам‘ятників «вождеві». Найбільші віковічні святині України: Софію Київську, Зарваницьку церкву з чудотворною іконою Божої Матері, Манявський Скит, Почаївську лавру, Унівську лавру, Єзуїтський собор у місті Львові, монастирі Бенедикток, о. Василиянів у Лаврівському монастирі та інші духовні місця пробували руйнувати, а головним бажанням було стерти з лиця України, з душ простих українців віру християнську.
Сьогодні знову не залишають у спокої душі сучасної молоді. Намагаються здеформувати, зденаціоналізувати особистість. Прикладом такої діяльності є Біле братство, Церква Христа Спасителя, Христові брати, Єгове блаженне царство, інтенсивна християнська освіта, вони втручаються в освітнє поле України, у зміст освіти. Така система призводить до руйнування принципів національного виховання.
Коли мова і заходила за правильне трактування Слова, у якому як у вічному зерні закодовані наші душі, історія, звичаї та обряди, спосіб мислення і спосіб сприйняття навколишнього світу -його найбільше ненавиділи. Його як у сьогоденні, так і в минулі роки розстрілювали, глумилися над ним, просто забороняли. Можна лише дивуватися, що попри нашу легковажність, попри наш віковічний гріх забувати добрі та злі вчинки наших предків, попри нашу дивовижну готовність зрадити - Слово Боже вижило. Воно було й є нашим проводирем, духовною державою, завдяки якій ми ще існуємо на цім світі.
Оцінюючи цю ситуацію, знаменитий педагог Григорій Ващенко дійшов висновків, що Україна може стати великою державою, вибудовуючи своє виховання на чотирьох складниках: любові до свого народу і країни, категоричне заперечення матеріалізму, утвердження християнської моралі, самостійність і державність.
Виховний ідеал Григорія Ващенка також полягає у служінні Богові, як абсолютній правді, Красі, Справедливості й Любові, і Нації, як реальній земній спільноті, належність до якої має наповнювати гордістю серце кожного українця.
Цей ідеал складається з кількох істин:
•1. Державна незалежність, творити вільно політичне, соціальне і релігійне життя.
•2. Об‘єднання всіх українців, незалежно від територіального походження, церковної належності, соціального стану.
•3. Справедливий державний устрій.
•4. Високий рівень народного господарства.
•5. Розквіт духовної культури українського народу.
•6. Високий релігійний рівень, реалізація в житті вчення Христа.
•7. Високий рівень здоров‘я[5].
Та, на жаль, цю християнську мораль і національні ідеї більшість людей України не усвідомлюють, тому так важко згуртувати наш народ, практично неможливо.
В Україні кажуть, що на Бога надійся, а сам працюй. Тобто в основі ідеалу має бути все-таки Людина, яка працює, веде активне життя, вміє спілкуватися, дотримується головних Божих Заповідей. Але люди знову-таки керуються зовсім іншими цінностями, принципами і вартостями, мотиви їхньої поведінки не так залежать від рівня національної свідомості, як від сучасних економічних, політичних, суспільних ситуацій.
Тому найскладніше виховувати молоде покоління, яке не повністю усвідомлює те, чого їх навчають душею, оскільки й душа дитини є головним чинником його поведінки. Отже, саме виховання і розвиток душі можна вважати серцевиною самостановлення людини, та цей сучасний молодий вік привик сприймати все зразу і негайно, не задумуючись над вчинками. Для вчителів залишається найбільший шмат роботи - виправити й очистити дитячу душу, оскільки вона потребує постійного спілкування з Ідеалами Добра, з позитивними цінностями. Хоча зараз діти багато часу проводять у спілкуванні зі злом. Є зараз також таке припущення, що людина народилася з потенціалом до добра і зла, тому потрібно виховувати зерна добра, щоруйнують умови для створення зла.
У бурхливому сучасному світі прогресивну молодь треба переконувати дуже делікатно, ненав'язливо. Щоб показати, що зло не врятує душу, не забезпечить роботою, не підніме заслужено на щаблі кар'єри, не створить щасливу сім'ю, потрібно наводити життєві приклади, реальні і надреальні. До реальних прикладів належить життя жіноцтва України; зокрема науково-дослідницькі роботи над пошуком і відтворенням біографічних даних про жінок УПА, народних художниць: Катерину Білокур, Софію Караффу-Корбут, народну месткиню Ксеню Покотило, відомих писанкарок, знаменитих поетес і письменниць. Їхні подвиги, їхня краса, сила волі, сміливість вражає навіть черствих, холодних песимістів. Особливо молодь реагує на надреальні приклади, які потрібно демонструвати. Для цього треба залишити школу, клас, рідний дім і помандрувати святими місцями України.
Це особливий вид виховання найсучаснішого молодого покоління, бо тут вони забувають за матеріальне становище, соціальне, бо всі відчувають, що у Божому храмі, який дихає сивочолим відлунням історії, перед Богом всі рівні.
Тут тихий, спокійний голос священика дасть можливість задуматися: хто дав їм це життя, хто допомагає перебороти хвороби і труднощі, хто дає сили вчитися, хто може наказати за вже вчинені, але далеко не дитячі гріхи.
А ці недитячі гріхи: алкоголь, тютюн, наркотики, крадіжки, самогубства. Тут християнська мораль передбачає боротьбу зі злом, як це зробив Христос, вигнавши гендлярів з церкви. Та боротьба ні в якому разі не повинна перетворитися на помсту.
Молитва є безпосереднім звертанням людини до образу своєї віри, це вияв власних сподівань, намагання наблизитися до свого ідеалу. Сучасні молоді люди, котрі їдуть у туристичну поїздку святими місцями, спочатку це вважають розвагою, потім першими незручними випробовуваннями, а перед самим образом святині починають змінювати свої погляди на те, що відбувається і де вони знаходяться, стають серйознішими, коли настає час молитви у Києво-Печерській лаврі, Спаському наскельному монастирі, Гошівському монастирі, Святогірському монастирі, Зимненському монастирі та інших святих місцях, де звичайні туристи враз відчувають щось неймовірне у своїх почуттях, спокій у душі, на серці. Як говорив митрополит Андрей Шептицький: «Християнин творить молитву як на самоті, так і разом з родиною. Спільна молитва об'єднує людей і в ній вони почувають себе братами і сестрами в Христі - це найкраща вчителька життя»[6].
Молитва, як вважають вчені, має і великий психотерапевтичний ефект. Результати досліджень показали, що віруючі живуть, як правило, довше і мають міцніше здоров‘я, бо молитва, передусім, у церкві приносить душевне очищення, катарсис, а отже, сприяє здоров'ю, зціленню душі, свідомості, поглядів.
Молитва і в сучасному житті незамінний атрибут впевненості у своїх добрих починаннях, під час написання контрольних робіт чи здачі іспитів, з нагоди знаменних подій чи прохання допомогти бути здоровим. Український патріот зміцнює свою віру і любов до рідної України, з молитвою вирушає в дорогу, з молитвою молодята просять благословення в батьків, хлопці-новобранці вирушали у військо з материною молитвою, а найсвятіші слова - це молитва за родину, за злагоду, добробут, віру, ось тут і починає задумуватися молодь над правовірністю молитви, її могутньою силою і допомогою. Що в школі, на роботі, зранку і ввечері молитва збагачує душу спокоєм, серце - добром - і власне, це й є одним із головних чинників християнського виховання.
Будемо вважати це найголовнішим завданням сьогодення.
І тому можна ще раз звернутися до такої істини: «Ніхто і ніщо не підійме Україну з цього упадку, в якому вона перебуває, як тільки молитва до Бога, до нашої заступниці Діви Марії»[7].
Хтось може це заперечити, що зараз все роблять гроші, домовленості, але це явище тимчасове, оскільки здоров'я за гроші не купиш, щастя чи кохання можна підкупити та чи назавжди ти його так втримаєш, дружбу не вторгуєш, бо це буде тільки прислуговування. А ось є прості слова, які промовляє невіруюча людина чи маленька дитина завжди стають у пригоді. Тому, коли в когось намічаються якісь починання люди кажуть: «Господи, поможи !», як щось надзвичайне станеться, перші крики: «Господи, поможи!»
Отже, ми маємо донести до кожної сучасної дитини, що в світі є речі першої ваги - стати гідними дітьми Божими, незалежно, яка віра, і речі другорядної ваги. Звичайно, позбутися деяких речей у навколишньому світі хаосу й аморальності дуже важко і фізично, і морально. Сьогодні у світі є також багато крайнощів, з яких теж потрібно вибратись. Але як говорив відомий римський філософ Сенека: «Найбільше лихо в світі - брак сорому». А найбільшим для нас соромом є те, що, отримавши від свого Творця найкращі в світі землі, ми все ж залишаємося на них жебраками і перебуваємо на останніх сходинках розвитку.
І тому провідна ідея освіти: виховання людини, яка почуває себе дитиною Божою, особистістю, сповненою поваги до інших народів з їхніми мовами, віруваннями і звичаями та обрядами, але яка розуміє своє покликання - зростати духовно і допомагати в цьому іншим, не жалкуючи для них праці і щедрості своєї душі. Яка сміливо здолає життєві перешкоди, труднощі, і терпляче сприйме удари долі.
Виховуючи нашу зміну, маємо взяти до уваги: більшість населення України (а також у країнах світу) живе в містах. Складені упродовж століть традиції руйнуються і зникають, універсальні цінності, сформовані церквою, занепадають. Тому все більше людей (особливо при втраті сталого місця роботи) охоплює почуття нудьги та апатії (нездатності подати ініціативу). Тож, передусім, слід мати всебічно осмислену програму впровадження у школах, по радіо, телебаченню найбільших культурних програм, надбань нашої минувшини (не опускаючись при цьому до «шароварщини».
Християнська опіка - це найцінніше, без чого не може обійтися українська душа. Тому хочемо, щоб наша держава не просто толерувала різні віри визнання, а формувалася за внутрішнім змістом. Адже ми не можемо заперечити того, що всі славні наші мужі від Володимира до Грушевського не уявляли собі іншої держави українців, як християнську. Зрештою, неоціненним є скарб і вклад Київської Русі у світовий розвій християнства, у його поступ на величезні простори, у його захист від поганства, від занепаду.
На перший погляд відокремлення Церкви від держави є справді цивілізованим законом. Та якщо розібратися: інтереси церкви й держави перетинаються на духовній структурі суспільства, бо церква і держава формують націю як духовний феномен, як історичний об‘єкт. І церква, і держава «зустрічаються» на терені національної душі. Якщо держава - це політична організація нації, то церква - духовна.
Держава є досконалим соціально-політичним організмом лише за тієї умови, коли Божі заповіді є моральним законом для нації. Ми сьогодні можемо переконатися, яким кволим є суспільство, де найвищий закон моралі - мертвий.
Християнська мораль як державотворчий чинник має для нас ще й специфічне національне забарвлення. Християнство в усі часи формувало Україну як духовну і культурну цілісність, незважаючи на розшматування її між різними державами, не враховуючи різних конфесій. Християнська освіта, без сумніву, може нам повернути первісну неподільність Божої науки, бо ніщо так не єднає як Боже слово.
Християнська мораль дає нації силу волі, формує психологію впевненості, віри в майбутнє, без чого неможливо збудувати державу. Та ще й у нашій історичній ситуації. Християнська мораль, утверджуючи людську гідність, гідність до ближнього як до самого себе, розвиває в суспільстві гуманність, що є основою високої культури, що підносить дитину в її власних очах, облагороджує її наміри й бажання. Такі громадяни поза сумнівом є серцевиною держави, її опорою, її моральним кодом.
Крім того, християнська мораль якнайповніше відповідає національній екзистенції народу, його добрій і щирій душі. Разом із нею ми пройшли всі історичні випробування, вона була опорою впродовж рабського поневолення. Є велика надія, що християнська мораль утвердиться як основа нашого національного буття, нашої держави.
[1] Вишневський О. Сучасне українське виховання: педагогічні нариси. - Львів, 1996. - С. 205.
[2] Бондар А. Роздуми про концепцію освіти і науки // Здобутки (Львів). - 1997. - № 3. - С. 17.
[3] Будник О. Особливості української етнопедагогіки // Джерела. - 2001. - № 3-4. - С. 117.
[4] Підласий І. Ідеали українського виховання // Виховання: стратегії ХХІ століття. - 2000. - № 2-3. - С. 15.
[5] Там само. - С. 18.
[6] Лизанчук В. Завжди пам'ятай: Ти - українець. - Львів, 2001. - С. 264.
[7] Бондар А. Роздуми про концепцію освіти і науки // Здобутки (Львів). - 1997. - № 3. - С. 24.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
