Філіпов В.К., Науменко А.О. (Київ)
ОСОБОВИЙ СКЛАД АРМІЇ УНР
ПЕРІОДУ ДИРЕКТОРІЇ ЯК ОБ'ЄКТ
НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ
(1918-1920 рр.)
У статті досліджується особовий склад армії УНР періоду Директорії як об'єкт національно-патріотичного виховання. Автори вважають, що подальше наукове розроблення цієї проблеми дасть можливість зробити важливі висновки щодо використання досвіду УНР 1918-1920 рр. у процесі творення сучасних Збройних сил України та уникнути минулих помилок.
Для успішної роботи з особовим складом посадові особи з гуманітарних питань у ЗС України повинні мати чітке уявлення про військовослужбовців, з якими вони працюють. Національний військовий досвід періоду 1918-1920 рр. дає багато повчальних прикладів роботи командування Армії УНР у цьому напрямі. Висвітлювали цю проблему переважно політичні і військові діячі УНР, на праці яких спираються автори статті, мета якої - подати вичерпну характеристику особового складу українського війська. У дослідженні необхідно показати, що являв собою особовий склад української армії і на яку категорію військовослужбовців покладалося завдання національно-патріотичного виховання, ступінь їхньої готовності до цієї відповідальної роботи, рівень їхньої освітньої підготовки і на чому зосереджувалися його основні зусилля.
Наявний відсоток старшин Армії УНР з самого початку виявився недостатнім для неї і не міг задовольнити тогочасні вимоги. Це стало зрозуміло вже під час підготовки і проведення повстання проти гетьмана, про що пише В.Кучабський: "...наплив тисячних селянських мас не йшов у парі з відповідним напливом доброго й працездатного старшинства, що вміло б зіспоювати збройні маси в здисципліноване військо. Головна ставка військ Директорії УНР не скупчила відповідно й добрих старшинських кадрів для всієї армії УНР і тому не могла опанувати збройних селянських мас, ... усуваючи різних, здебільше морально дуже нікчемних отаманчиків, що виплинули наверх..., та замінюючи їх освіченими, енергійними... старшинами, а перш за все людьми з великим почуттям обов'язку..."[1] Для залучення старшин на службу в Армію УНР окремі командири частин навіть давали оголошення в газетах.
З огляду на характеристику особового складу проблема національно-патріотичного виховання набувала великої актуальності. Про українську армію, яка на початку правління Директорії УНР складалася переважно з повстанських підрозділів, пише О.Удовиченко: "З морального боку вона була міцна в той час, як ішла валити гетьманську владу, але після того, як цю владу було скинуто, тисячі мобілізованих селян вважали, що вони вже виконали своє основне завдання. Їх потягнуло до рідних осель, де вирішувалася доля поміщицької землі. До того ж московські комуністи напружили всі зусилля, щоб розкласти цю армію, оперуючи демагогічними гаслами"[2]. Мобілізованим не вистачало національно-патріотичної свідомості і розуміння необхідності створення власної національної державності та оборони її від зовнішнього агресора. Тому старшинам необхідно було докласти величезних зусиль для того, щоб підготувати особовий склад до війни, але від самого початку для успішної роботи командирів і начальників з особовим складом державне керівництво не створило відповідних умов, внаслідок чого старшини не могли виконувати свої обов'язки й відмовлялися від служби в Армії УНР. Була й інша причина, що заважала створити монолітний старшинський корпус для української армії. М.Капустянський формулює її так: "...Боротьба між кадровим і молодим демократично настроєним революційним українським старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї"[3].
Це протистояння виникло внаслідок відповідної кадрової політики щодо старшин у період гетьманського правління. Вона полягало в тому, що на військову службу до армії Української держави приймалися старшини, які до початку Першої світової війни отримали освіту у військово-навчальних закладах Російської імперії, мали досвід військової служби в російській армії та участі в попередніх війнах, а відтак - усі формальні підстави бути призначеними на посади відповідно до рівня їхньої підготовки. До цієї категорії входили перважно старші офіцери й генерали колишньої Російської армії. Для української армії вони були цінними спеціалістами і могли прислужитися УНР в усіх галузях військового будівництва, в тому числі і в процесі навчання та національно-патріотичного виховання воїнів. Внаслідок недалекоглядної політики та тенденційного підходу до кадрових старшин з боку лідерів Директорії УНР значна частина з них відмовилася від служби в Армії УНР і пізніше знайшла своє місце в Червоній та Білій арміях.
Б.Мартос згадував про анкетування серед старшин з постановкою питання доцільності продовження служби в українській армії або переходу на бік Денікіна. Велика кількість старшин підтримала Білий рух. З одного боку, це можна пояснити прихильністю значної частини старшин до Білої гвардії як російських патріотів, але головною причиною, на нашу думку, було те, що вони не бачили в Армії УНР перспективи для себе як військових професіоналів, зважаючи на упереджене ставлення до себе з боку тодішніх українських політиків. Відтак, ці уявлення переносилися і на всю українську державність та військове будівництво в Україні взагалі. Б.Мартос так характеризує цю частину старшинства: "Не дуже добра була атмосфера й серед військових, особливо серед старшин. Правда, політиканства там було значно менше, зате "малоросів", які лише вчора стали видавати себе українцями, було чимало; були й росіяни, що пішли в українську армію цілком випадково і чекали лише слушного часу, щоб перейти до... російської добровольчеської формації"[4]. Такі настрої серед старшин негативно впливали на якість організації і проведення національно-патріотичного виховання військовослужбовців. Не всі вони трималися білогвардійської орієнтації, багато з них залишалося свідомими українськими патріотами і на ділі доводили свою готовність стати на захист незалежної Української держави від будь-яких зовнішніх противників як білих, так і червоних. Білогвардійці не завжди вороже ставилися до української державності, вони лише намагалися знайти своє місце в суспільстві в той складний і неоднозначний час. Доцільно навести приклад полковника М.Капустянського. М. Ковальчук вважає, що М.Капустянський, як людина вихована на російській культурі, у побуті часто вживав російську мову, писав нею доповіді і т. ін. Він не приховував, що під боротьбою з більшовиками розуміє не національну боротьбу проти Росії, а війну заради визволення як України, так і Росії від більшовизму. Подібні погляди були не до вподоби окремим українським політикам з республіканськими поглядами.
Умови службової діяльності для тих старшин, які залишилися в Армії УНР були не завжди сприятливими. Як колишнім офіцерам російської армії, політичне керівництво їм не довіряло і дорікало службою в колишній гетьманській армії. Рівень військової та загальноосвітньої підготовки кадрових старшин був значно вищим порівняно з старшинами військового часу, тому першим, оскільки їх було мало, уряд УНР повинен був найбільше сприяти в справі зміцнення дисципліни і правопорядку у військах, чого, однак, не сталося.
Другу групу представляли так звані колишні старшини військового часу - випускники шкіл прапорщиків - військових навчальних закладів російської армії, що були утворені під час Першої світової війни з метою прискореної підготовки офіцерських кадрів на військовий час. Після закінчення війни вони підлягали звільненню з армії. На території України такі школи існували у Києві - 5, в Одесі - 2. Це були молоді офіцери в ранзі переважно прапорщиків - штабс-капітанів і в 1917 р. вони стали найбільш активними діячами у роботі по національно-патріотичному вихованню особового складу українізованих військових частин російської армії. Але більшості з них не вистачало ґрунтовної теоретичної підготовки і тому багато з них були звільнені з армії під час гетьманського правління як такі, що не мали дореволюційної військової освіти, а також з тієї причини, що війна вважалася вже закінченою. В подальшому саме вони очолили повстанські підрозділи під час повстання проти гетьмана, а після перемоги Директорії сподівалися отримати високі посади у керівництві армією. Отже, зміна влади спричинила негативні тенденції, що заважали творчій діяльності кадрових старшин, які визнали новий уряд і готові були до служби в Армії УНР.
Так виникало протистояння між цими двома групами старшин. В разі раціонального використання досвіду, знань, енергії як одних, так і других можна було належно зміцнити стан військової дисципліни та вплинути на свідомість особового складу Армії УНР. Проте політичні лідери УНР на це не пішли, більше довіряючи старшинам другої групи, що в подальшому призвело до негативних наслідків. Багато її представників, не бажаючи ділити владу, намагалося створювати власні військові частини і вважали себе основними носіями національно-патріотичних ідей. Водночас вони зневажали рішення уряду УНР і накази командування, проявляли свавілля, грабували населення і т.д., чим вносили хаос і анархію в усю державну і військову організацію УНР. В разі призначення на посаду командира регулярної частини більшість з них, за невеликим винятком, виявляли цілковиту неспроможність керувати військами. На перше місце ставилася особиста відданість окремим соціалістичним лідерам та декларативне дотримання соціалістичних поглядів. Ділові якості не завжди бралися до уваги. За умови виваженого підходу до організації і проведення бойової підготовки й національно-патріотичного виховання особового складу всіх старшин резерву можна було раціонально використати за професійним призначенням. Відтак можна зробити висновок, що за наявності доброї волі вищого керівництва держави війська можна було укомплектувати старшинами. Адже подібні старшинські резерви існували і в інших з'єднаннях Армії УНР.
Цікаві підрахунки щодо кількісного складу старшин в Армії УНР наводить Я.Тинченко. Він вказує, що в Армії УНР у 1919 р. служило 28 генералів старої російської армії, половина яких мали освіту Російської академії Генерального штабу. У Наддніпрянській армії було до 40 генштабістів та 40 полковників старої армії. Разом з тим він робить висновок, що генерали колишньої російської армії відігравали переважно, роль дорадників, а не керівників. Наводить він і статистичні дані щодо командирів дивізій української армії: 20 % з них - це офіцери військового часу, 70 % - кадрові офіцери, 10 % - генерали[5]. Отже, військами керували офіцери старої армії, що пройшли російську військову школу і мали досвід участі в бойових діях.
В Армії УНР служило більше двох десятків колишніх генералів старої російської армії. Крім того, ядро генералітету української армії складали ті колишні офіцери російської армії, які вже в 1917 р. виразно підтримали боротьбу українського народу за державну незалежність. На думку С.В.Волкова, саме зважаючи на націоналістичні переконання останніх, їх не прийняли на службу в період гетьманату. Але російський дослідник дещо перебільшує, адже значна їх частина з самого початку займала високі посади саме в гетьманській армії у 1918 р., з якої пізніше добровільно перейшли до Армії УНР. Найбільш досвідченими воєначальниками були колишні російські генерали: М.Л.Юнаков - відомий воєнний історик і професор Миколаївської воєнної академії, командувач армії наприкінці Першої світової війни, та Г.Ю.Янушевський, який командував корпусом у тій же війні. Обидва проявили себе як національно свідомі та професійно підготовлені військові керівники.
В Армії УНР був незначний відсоток колишніх офіцерів австро-угорської армії. До них належать Р.Дашкевич, Є.Коновалець, А.Мельник та. ін. Це пояснюється тим, що українцям отримати військову освіту в Австро-Угорщині було дещо складніше, ніж у Росії, де генералів українського походження виявилося значно більше.
Для якісної роботи військового керівника для навчання і виховання особового складу вирішальне значення має рівень його освіти. Більшість українських військових керівників отримували освіту у військових навчальних закладах Російської імперії й з точки зору військового професіоналізму були підготовлені добре. Але для того, щоб уміло працювати з підлеглими, необхідно мати й ґрунтовну суспільно-гуманітарну підготовку. А саме її російська військова школа давала вкрай недостатньо. Наприклад, з 44 навчальних годин на тиждень у довоєнних російських військових училищах лише 4 години відводилося на вивчення Закону Божого та історії, а вивчення навчальних дисциплін філософсько-політологічного, психолого-педагогічного та економічного спрямування програми навчання взагалі не передбачали. Отже, рівень підготовки старшин з точки зору організації національно-патріотичного виховання особового складу був недостатнім і не давав повної можливості ефективно працювати з підлеглими, здійснювати пропаганду національно-патріотичних ідей у військах і так протистояти дієвій та ефективній пропаганді противника. Українські старшини не мали необхідних їм професійних навичок проведення національно-патріотичних заходів з особовим складом, що і стало однією з причин недостатньої дієвості та слабкості української пропаганди.
Отже, можна зробити висновок, що переважна більшість старшин була підготовленими спеціалістами, гарними працівниками і чесно служили Українській державі. Суттєвим недоліком була відсутність у них певного обсягу суспільно-гуманітарних знань, що негативно позначалося на якості проведення національно-патріотичного виховання.
Необхідно також приділити увагу тим настроям, що мали місце серед старшин, оскільки це великою мірою відображає морально-психологічний стан тодішніх військових керівників Армії УНР різних рівнів. Ці настрої змінювалися залежно від ставлення державного керівництва до війська та зовнішньополітичної обстановки.
Більшість старшин була переконана, що головним ворогом УНР є більшовики і завзято воювали з ними. Але коли з'явився новий противник - Біла армія, багато хто з них виявився морально не готовим виступити проти неї.
В умовах анархії і свавілля старшини не могли на належному рівні керувати своїми підлеглими, зважаючи, передусім, на революційну ситуацію. Відтак, військові керівники різних рівнів не могли ефективно налагодити процес навчання і національно-патріотичного виховання особового складу. Такі деструктивні процеси вдалося подолати приблизно влітку 1919 р., але не остаточно, що стало однією з причин подальших невдач Армії УНР.
Як висновок, можна вважати, що Армія УНР мала в цілому підготовлений як освітою, так і досвідом старшинський склад, який за відповідних умов як моральних, так і матеріальних, міг ефективно керувати частинами і підрозділами та організувати бойову підготовку. Водночас для успішної організації і проведення національно-патріотичного виховання вояків старшини потребували значного обсягу гуманітарних знань. На боєздатності армії та стані військової дисципліни відбивалася неукомплектованість військ старшинськими кадрами. Цю проблему, незважаючи на вжиті заходи, українському державному і військовому керівництву не вдалося вирішити до кінця визвольної боротьби.
Необхідно дати широку характеристику такої категорії військовослужбовців Армії УНР як солдати. Переважна більшість з них були селянського походження і за невеликим винятком мали досвід військової служби (в тому числі - і бойовий під час І-ої світової війни) в лавах колишньої російської армії. Виняток становили представники Галичини, які служили у з'єднанні Січових Стрільців і користувалися попереднім досвідом служби в лавах Австро-Угорської армії. Українська армія увібрала в себе характерні риси колишньої російської армії як позитивні, так і негативні. Солдати були в бою хоробрими, впертими, слухняними, з готовністю йшли на смерть заради виконання поставлених завдань. Але разом з тим потребували постійного контролю та опіки, а за відсутності цього швидко погіршувалася військова дисципліна особового складу. В таких умовах значно зростали керівна роль і відповідальність військового керівника.
Частини, мобілізовані в Україні, відносились до найкращих в Російській армії. Розгром Австро-Угорської армії в 1914 р. є заслугою військ Київського та Одеського військових округів та гвардії, де служило багато українців. За умови вмілого підходу з боку командування до роботи з військовослужбовцями українську армію можна було зробити дисциплінованою, професійно підготовленою і боєздатною. В разі планомірної організації і проведення заходів бойової підготовки і національно-патріотичного виховання підвищувався рівень патріотизму старшин і козаків.
Вказані позитивні риси російської армії повною мірою знаходили своє цілковите підтвердження в тих частинах Армії УНР, де командири і начальники різних рівнів відповідали своєму посадовому призначенню, діяли в межах власних повноважень і виявляли відповідну турботу про підлеглих.
Наддніпрянська армія мала у своєму складі добре підготовлених солдатів з багатим бойовим досвідом, набутим ними під час Першої світової війни. Проте на людську свідомість негативно вплинула революційна ситуація та викликані нею безлад і анархія, що призводило до занепаду військової дисципліни, поширення дезертирства і зниження боєздатності військ. Тут потрібен був планомірний, цілеспрямований комплекс національно-патріотичних виховних заходів, спрямований на подолання негативних тенденцій, викликаних складними і неоднозначними суспільно-політичними процесами під час революції і громадянської війни.
Певною мірою в Армії УНР з часом вдалося провести ряд організаційно-виховних заходів, внаслідок яких влітку 1919 р. українські війська розпочали наступ на Київ уже набагато краще організованими, ніж це було наприкінці грудня 1918 - початку січня 1919 р. Порівнюючи стан Армії УНР взимку і влітку 1919 р., зазначимо, що влітку вона мала набагато більше шансів на перемогу. До цього значною мірою спричинилося вдало проведені заходи національно-патріотичного виховання з особовим складом.
25 жовтня 1919 р. на державній нараді військовий міністр В.Петрів констатував зріст духовної сили української армії на ґрунті національної державності. Він наголосив, що в разі підтримки війська відповідними матеріальними ресурсами, воно зможе утримати фронт і відбити агресію. Таким чином, з одного боку, українські старшини і козаки виявили максимум патріотизму, незважаючи на труднощі, з якими довелося зіткнутись, а з другого - командування спромоглося налагодити у військах дієвий процес національно-патріотичного виховання воїнів.
Завдяки проведеним в Армії УНР організаційно-виховним заходам, в тому числі й національно-патріотичному вихованню особового складу, в 1920 р. українська армія була набагато краще підготовленою до війни, ніж це було в 1919 р.
Українські старшини і козаки були морально стійкими воїнами і спроможними здобути перемогу над противником у збройній боротьбі, але незадовільне забезпечення необхідним майном та політична ізоляція України заважали успішному веденню бойових дій українськими військами. Українська армія, особливо з літа 1919 р. являла собою регулярну армію з характерними рисами, російської військової організації, що було висвітлено вище. Крім того, сильний відбиток наклали революція та національний рух. Українська армія мала різноманітний старшинський корпус із здоровим бойовим осередком і прекрасний козацький склад. В разі вмілої організації та активного проведення з усіма категоріями особового складу Армії УНР національно-патріотичного виховання можливо було підготувати з них справжніх воїнів-патріотів незалежної Української держави.
Подальше наукове розроблення даної проблеми дасть можливість зробити важливі висновки щодо використання досвіду УНР 1918-1920 рр. у процесі творення сучасних Збройних Сил України та уникнути помилок, що мали місце в минулому.
[1] Кучабський В. Від первопочинів до Проскурівського періоду // Історія Січових Стрільців. - К., 1992. - С. 153.
[2] Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові дії 1917-1921. - К., 1995. - С. 50.
[3] Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році (короткий воєнно-історичний нарис). - Мюнхен, 1946. - С. 40.
[4] Мартос Б. Оскілко і Болбочан: спогади. - Мюнхен, 1958. - С. 34.
[5] Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. - К., 1995. - Ч. 1. - С. 4-5.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
