Рожнатовський Б.Н. (Київ)
УКРАЇНСЬКА ЕТНОПЕДАГОГІКА
ЯК ОСНОВА ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ
ВОЇНІВ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Ця стаття дає можливість зробити висновок, що для формування патріотизму воїнів потрібні ефективні засоби, які б стимулювали їхню діяльність, і соціальна значимість яких поставала б для них як самоцінність. Вивчаючи можливості різних засобів патріотичного виховання, ми визначили, що такими є засоби української етнопедагогіки.
Подальший розвиток та обґрунтування теоретико-методологічних і системно-практичних основ виховної роботи на основі історико-педагогічного аналізу теорії й практики української етнопедагогіки є важливим джерелом у справі національно-патріотичного виховання воїнів на сучасному етапі будівництва Збройних сил України
Історичний розвиток української етнопедагогіки, на думку науковців, має такі основні тенденції: тісний взаємозв`язок народної педагогіки та вітчизняної наукової педагогіки; еволюційний шлях розвитку людського суспільства, світогляду людей; вплив на розвиток педагогічної думки процесу становлення та формування української нації. "З усією відповідальністю заявляю, що педагогіку творить народ, а ми, науковці, тільки її досліджуємо, даємо теоретичне та наукове тлумачення, обґрунтування. Наукова педагогіка народжується на ґрунті народної педагогіки, а тому вона обов`язково наділена певними національними рисами, тобто є національною педагогікою", - підкреслює М.Стельмахович[1]. За визначенням Г.Волкова, народна педагогіка - це вироблені й застосовані в середовищі людей знання, засоби й досвід виховання та навчання, а етнопедагогіка - це наука про народну педагогіку[2]. Цю точку зору розділяють науковці: Ю.Руденко, Є.Сявавко, В.Скуратівський, О.Вишневський, В.Кузь, І.Мартинюк, В.Каюков, П.Онищук та ін.
Зміст патріотичного виховання воїна - це ідеї, які відображають національні цінності, народні традиції, звичаї, обряди, потребу захищати Батьківщину. У цьому - продуктивна, творча сила патріотизму.
Т.Шевченко, Г.Сковорода, І.Франко, Леся Українка, К.Ушинський, О.Духнович, М.Драгоманов, Д.Чижевський, Б.Грінченко, І.Огієнко, Я.Чепіга, С.Русова, С.Єфремов, М.Грушевський та інші дослідили істотні ознаки українського патріотизму, визначили, що патріотичне виховання виростає на національному ґрунті. Педагогічні системи Г.Ващенка[3], А.Макаренка[4], В.Сухомлинського[5] виховують у молоді високі почуття вірності і відданості Батьківщині, її народу.
Принцип історизму, на якому ґрунтується даний аспект нашого дослідження, передбачає вивчення явища патріотизму в процесі його виникнення, становлення та розвитку стосовно конкретної історичної епохи, що детермінує зміст, методи та організацію його виховання з метою глибшої й критичнішої оцінки сучасного стану патріотичного виховання воїнів, озброєння військових педагогів кращими традиціями світової та вітчизняної педагогіки.
Людство існує на Землі близько мільйона років. Важко відновити в деталях історію прояву елементів патріотичної свідомості в людей родового ладу, але своєрідним підтвердженням зв`язку ідеї родинності й патріотизму є етимологія слова патріотизм (з грецької - земляк, співвітчизник), що бере свій початок від більш давнього слова "патра", що означає рід. Отже, у давньому значенні патріот - це не земляк, не співвітчизник, а сородич, соплемінник[6].
Порушення ріднокровних зв`язків привело спочатку до виникнення територіально-сусідських зв`язків, а потім і держави, формування територіально-політичних зв`язків, усвідомлення яких є причиною виникнення громадянської свідомості як основи патріотизму. У свідомості людини відображається територія проживання як батьківщина - рідна земля; власне місце народження; місце народження, життєдіяльності й смерті її предків; єдність індивідів, яка виникає на основі спільної діяльності, соціальних зв`язків; залежності від суспільства і суспільства від людини. В цих умовах виникають відповідні настанови, почуття, уявлення, ідеї, що свідчать про ставлення особистості до суспільства[7]. Тобто формується патріотизм особистості, як її якість, і чим вище почуття відповідальності особистості за долю суспільства, тим вищий рівень її патріотизму.
Розкриваючи історичну сутність українського патріотизму потрібно відзначити, що він увібрав природну закономірність довготривалого історичного розвитку української нації. Ще давні українці трипільської культури розпочинали виховання своїх дітей розповідями про рід, предків, про світобудову, про своїх богів, закладаючи основи патріотизму. Система виховання будувалася на народних традиціях, звичаях і обрядах, що сприяло свідомому й цілеспрямованому виробленню в молоді тих розумових, духовно-моральних, трудових і фізичних якостей, яких вимагало життя.
У VIII - IX ст. із формуванням територіальної сусідської общини з`являються нові чинники соціалізації людини, які доповнюють сімейне виховання: побратимство, посестринство, союзи ровесників, молодіжні товариства, загони отроків-воїнів.
У цей час виникають два типи навчально-виховних закладів - "будинки молоді" для дітей простих людей та дітей знаті, де їх готували до виконання обов`язків жерців і вождів. Зростає роль військової підготовки молоді. У "дитинці" - резиденції вождя - отроки вчилися володіти списом, луком, щитом, нападати зненацька на ворога.
Поява могутньої української держави Київської Русі підняла українську народну педагогіку на вищий щабель розвитку. Виховний ідеал української етнопедагогіки, що сформувався в дохристиянський період - це сильний, умілий робітник, добрий орач, спритний мисливець, мужній захисник своєї землі доповнюється в епоху Київської Русі з часу прийняття християнства новими рисами - вірою в Бога, правдивістю, пошаною до старших і батьків, потягом до знань, до освіти. Процес злиття національного та християнського ідеалу відбувався постійно й неухильно. Київська Русь, як держава, у процесі свого формування й розвитку створила власні збройні сили[8].
Наука про українську народну педагогіку почала складатися вже в Київській Русі. Її зародження, на думку науковців, пов`язується з "Повчанням" Володимира Мономаха (1096 р.), у якому закладена ідея осмислення та дотримання нащадками народних чеснот і норм християнської моралі. Найвизначнішою етнопедагогічною пам`яткою є "Слово о полку Ігоревім". Автор, палкий патріот, висвітлюючи боротьбу русичів з половцями, закликає князів до єднання, захисту рідної землі від небезпечного ворога. "Руська Правда" Ярослава Мудрого увібрала в себе норми українського звичаєвого права та народної педагогіки.
Національно-визвольна боротьба українського народу проти татаро-турецьких і польських загарбників у козацьку добу (XV-XVII ст.) внесла новий імпульс у розвиток української народної педагогіки, піднявши її до вершин козацької педагогіки.
Козацька епоха заклала надійну основу української етнопедагогіки, що отримала своє філософсько-педагогічне обгрунтування в спадщині Г.Сковороди.
Помітне пожвавлення в розвитку української народної педагогіки відбулося у I пол. XIX ст., у кінці XIX ст. та на початку XX ст. і йшло в контексті загальної боротьби нашого народу за своє національне відродження.
Російська революція 1905-1907 рр. зумовила пожвавлення політичного, суспільно-громадського життя в Україні. В 1916 р. виходить у світ двотомна праця "Український народ колись і тепер", яка мала важливе значення для створення методологічної бази української етнопедагогіки, створеної за участю Ф.Вовка, М.Грушевського, М.Ковалевського, А.Кримського, М.Туган-Барановського.
Військові традиції нашого народу розвинулися і розквітли завдяки діяльності західноукраїнських патріотичних організацій - Січ, Січові Стрільці, Сокіл, Пласт, які виховували молодь на засадах етнопедагогіки в дусі патріотизму, готовності до визвольних змагань. Національний ідеал військової сили втілився в перше військове формування українського війська - легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Найбільшою заслугою стрілецтва стало збройне повстання 1 листопада 1918 р., створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та її Збройних сил - Галицької армії (ГА).
Організаційним і керівним органом патріотичного виховання особового складу УСС та ГА була Пресова Квартира, діяльність якої охоплювала військову, ідеологічну, політичну, культурну сфери. Її основним завданням було те, щоб стрілець добре знав історію народу та його намагання до волі у минулому і сучасному[9].
Період української державності (1917-1920 рр.) сприяв тому, що українська етнопедагогіка вийшла на новий рубіж у своєму розвитку. Героїчні дії українських січових стрільців, учасників змагань за державність України, збагатили козацьку педагогіку духом національного патріотизму. Державне відродження України викликало прагнення патріотично настроєних українців до досліджень у галузі української етнопедагогіки, що стає серцевиною національної системи педагогіки. Але як пише Г.Ващенко, більшовицька навала придушила цей справжній український ренесанс.
У період "українізації" відкриваються етнографічні дослідні станції. Н.Заглада на основі зібраного матеріалу видає монографію "Побут селянської дитини" (1929). О.Шумський, М.Скрипник, М.Грушевський, М.Зеров, М.Хвильовий, митрополит В.Липківський, М.Волобуєв та інші патріоти стали на захист самобутності української культури, літератури, мистецтва.
Ідея суверенності української держави ніколи не вмирала на західноукраїнських землях. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), ідеалом якої визначено Самостійну Соборну Державу, в якій гарантуються права людини. "Основи виховання та вишколу члена ОУН" визначали, що "українська нація потребує людей героїчного типу". Cеред української міграції проводилась активна робота з розвитку етнопедагогіки. Можна виділити такі праці, як десятитомна "Енциклопедія українознавства", п`ятитомна монографія С.Килимника "Український рік у народних звичаях в історичному освітленні", двотомник О.Воропая "Звичаї нашого народу" та ін.
Німецькі нападники принесли з собою нацистський режим ще жорстокіший, ніж радянський, що викликало в Україні збройний опір. ОУН створює свої військові частини, які прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). Яскравим прикладом героїчного, чесного і жертовного служіння своєму народові, Україні було життя і діяльність провідників ОУН-УПА: Р.Шухевича, В.Кука, О.Теліги, О.Ольжича, Ю.Липи. Спільні цілі та інтереси створювали у відділах УПА ту атмосферу, яку вороги України не змогли зламати. Бойові дії УПА тривали до 1953 р., а на Волині навіть до 1956 р. Патріотичне виховання бійців УПА, засноване на традиціях української етнопедагогіки, цементувало ряди народних месників і стало рушійною силою героїзму.
Повоєнний період історії України характерний тим, що всі українські землі перебували під більшовицькою окупацією. Нова генерація українських патріотів, так ваних "шістдесятників", виражала активний протест проти пануючої задушливої атмосфери, боролася за національне визволення. Це Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, І.Світличний, М.Вінграновський, Є.Гуцало, І.Дзюба, Є.Сверстюк, В.Мороз, В.Чорновіл, М.Осадчий, А.Горська, В.Стус, Л.Лук`яненко, І.Кандиба, Ю.Шухевич та ін. Українські патріоти дбали про розвиток української етнопедагогіки у важких умовах русифікації. Ю.Ступак видав працю "Виховне значення українського фольклору" (1960), В.Мирний - "Народна педагогіка в прислів`ях і приказках" (1968). Висвітлення важливих сторін української народної педагогіки Київської Русі подано в монографії С.Бабишина "Школа та освіта Давньої Русі IX - I пол. XIII ст." (1973). У 1974 р. вийшла в світ монографія Є.Сявавко "Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку", в якій на основі фольклорних, етнографічних, архівно-літературних матеріалів досліджується народне виховання в Україні в різні історичні епохи. Вагомий внесок у розробку актуальних проблем української етнопедагогіки стали праці М.Стельмаховича "Педагогіка життя" (1980), Н.Гаврилюк "Картоградування явищ духовної культури" (1981), історико-етнографічне дослідження "Бойківщина" (1983).
На сучасному етапі коло дослідників української етнопедагогіки значно розширилося (С.Горбенко, О.Губко, П.Ігнатенко, В.Каюков, Т.Мацейків, Ю.Руденко, М.Хмелюк та ін.). Популярними стали праці В.Скуратівського "Берегиня", "Покуть", "Посвіт", "Святвечір", "Місяцелик" та ін. Велике значення має заснування кафедр українознавства у вузах України. Ідеї української етнопедагогіки втілені в концепції національного виховання, в Державній національній програмі "Освіта" (Україна ХХI століття)[10], Концепції виховної роботи у Збройних силах України та інших військових формуваннях[11].
Таким чином, історичний аналіз проблеми патріотичного виховання дає змогу зробити висновок про те, що генеза патріотизму проходить стадію передумов, становлення, початку розвитку як цілісного утворення серед інших духовних явищ. Виховання, як особлива суспільна функція, з`являється із зародженням людського суспільства. Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяє піднесенню виховання на вищий рівень розвитку. Якщо патріотизм стає якістю особистості, то він є важливим стимулом у її діях. Патріотичні почуття, любов до свого народу, його мови, культури, історичного минулого, рідної природи, народних традицій, звичаїв, обрядів притаманні українському народові з глибини віків. Українська народна педагогіка виховує справжніх патріотів.
Існує потреба усунення створених у період суспільних деформацій і національного нігілізму суперечностей між досягненнями багатовікового педагогічного досвіду народу і недостатнім його використанням у практиці виховання. Подолання цього протиріччя значною мірою покладається на українську етнопедагогіку, використання якої пов`язане із створенням системи патріотичного виховання і відповідає завданням виховної роботи у Збройних силах України.
[1] Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка: Навч. посібн. - К.: ІСДО, 1996. - С. 5.
[2] Волков Г.Н. Этнопедагогика. - Чебоксары, 1974. - С. 22.
[3] Ващенко Г. Виховання волі і характеру. - К., 1999.
[4] Макаренко А.С. Избр. произв. В 5-ти т. - К., 1985.
[5] Сухомлинський В.О. Вибр. твори в 5-ти т. - К., 1976.
[6] Кучуков М.М. Исторические типы патриотизма: Дис. ... канд. философ. наук. - Ростов-на-Дону, 1983. - С. 74-75.
[7] Там само. - С. 92.
[8] Крип'якевич І. Історія українського війська. - Львів, 1992. - С. 3-133.
[9] Гірняк Н. Організація і духовний ріст Українських Січових Стрільців. - Філадельфія: Америка, 1995. - С. 24.
[10] Державна національна програма "Освіта" (Україна ХХІ століття). - К., 1994.
[11] Концепція виховної роботи в Збройних силах України та інших військових формуваннях // Січ. - 1998. - 18 вересня.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
