Попович О.І. (Київ)
ВІЙСЬКОВЕ ВИХОВАННЯ
ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ЦІЛІСНОЇ
ОСОБИ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ
У статті розглядаються проблеми становлення системи військового виховання в Україні після 1991 року, аналізуються теоретичні положення про об¢єкт виховного впливу системи, робиться припущення, що об¢єктом системи військового виховання має бути вся громадськість України, а не лише військовослужбовці Збройних сил України.
Діяльність держави у воєнній сфері є складовою загальної державної політики, безпосередньо пов'язаною із створенням Воєнної організації, її підготовкою та застосуванням для досягнення політичних цілей.
Політичні цілі є втіленням нових політичних інтересів. Такі інтереси, як правило, мають загальнонаціональну значимість і відносяться до пріоритетних національних інтересів. Таким інтересом, як зазначено в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, виступає "забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів"[1].
Реалізація цього базового національного інтересу покладається на Воєнну організацію держави, зокрема, на її основну складову - Збройні сили України.
Формування Збройних сил України здійснюється на основі комплектування шляхом призову громадян на військову службу та прийняття на військову службу за контрактом[2].
Однією з проблем державотворчого процесу в Україні за умов проголошення державної незалежності, стало реформування Збройних сил. Процес створення армії незалежної України супроводжувався активним пошуком шляхів оновлення системи формування морально-бойових якостей військовослужбовців і мотивації до службово-бойової діяльності.
Відомо, що діяльність по формуванню готовності зі зброєю в руках захищати свободу і незалежність Батьківщини прийнято вважати військовим вихованням. На сьогоднішній день у науковій літературі існують різні точки зору стосовно того, на кого спрямовано військове виховання. Одна базується на думці, що військове виховання - це складова процесу формування особистості громадянина України[3]. Друга, що військове виховання - процес цілеспрямованого, систематичного, організованого впливу на свідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери особистості військовослужбовця[4]. Отже, принципова відмінність поглядів полягає у визначенні предмета виховного впливу. В умовах формування національної системи військового виховання вкрай важливо однозначно визначити, на кого саме спрямоване військове виховання і що ми маємо на увазі, коли вживаємо термін "система військового виховання".
За останнє десятиліття спостерігається тенденція падіння престижу військової служби майже серед усіх соціальних груп населення України, в тому числі й серед військовослужбовців. Якщо в 1993 р. його оцінили як "низький" або "дуже низький" 61% опитаних офіцерів, то в 1998 р. - уже 87%. Іншим показником падіння престижу служби в очах самих професіоналів є їхнє небажання передати власну професію своїм дітям: якщо в 1993 р. таке небажання висловили 49% опитаних, то в 1998 р. - уже 66%[5].
Недосконалість чинного законодавства щодо формування ефективної військової організації та відсутність дієвих механізмів його впровадження, ускладнення соціально-економічної ситуації в державі, трансформація системи суспільних цінностей та орієнтацій породжували й породжують численні та складні проблеми функціонування армії та флоту. Головна з них полягає в розбіжності між декларованим принципом загального військового обов'язку (у його буденному розумінні) й реальним станом справ. Так, сьогодні лише 11,5% молодих людей від загальної кількості військовозобов'язаних служать у Збройних силах. Це не лише підриває довіру до фундаментальних принципів функціонування держави, а й веде до розшарування суспільства, підвищення рівня соціальної напруги[6].
Також невпинно знижується якість призовного контингенту. За перші п¢ять років незалежності суттєво (з 82,8% до 64%) зменшилася кількість призовників, які мали середню освіту. За даними Науково-дослідного інституту військової медицини, менше третини загальної кількості призовників за станом здоров'я відповідали тим вимогам, що ставляться до військовиків строкової служби за світовими стандартами. Одночасно рівень довіри населення до Збройних сил повільно, але відчутно падає. За даними Служби Соціс-Геллап, у 1996 р. повністю довіряли армії 40% громадян, у 1997 р. - 35%, а з кінця 1998 р. цей показник коливається в межах 31-27%. Водночас зростала частка громадян, які "зовсім не довіряють" Збройним силам: 1996 р. - 19%, з кінця 1998 р. - 24-27%[7].
Виникає закономірне питання - чим було обумовлено і в чому причини такого становища? Шукаючи відповідь на це питання, аналізуючи практику й історичний досвід використання різних систем військового виховання ми бачимо, що авторитет військової людини зростає тоді, коли він уособлює в собі найкращі риси особистості в духовному, фізичному й професійному аспектах, а формуванню певних якостей військовослужбовців служить цілісна система військового виховання, діяльність якої здійснюється в загальній системі національного виховання держави. Пріоритетним напрямом реформування виховання, як відзначається в Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття")[8], є формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розвитку держави, готовності її захищати. Саме формуванню цієї готовності повинна служити система військового виховання, яка об¢єктом свого впливу має не тільки військовослужбовця, а кожного громадянина України й підростаюче покоління держави. Не випадково на державному рівні в період формування цілісної системи національного виховання в Україні приймається цілий ряд документів, в яких закладалися засади військового виховання не тільки військовослужбовців. Так, наприклад, 21 лютого 2002 р. був прийнятий Указ Президента України № 157/2002 "Про додаткові заходи щодо посилення турботи про захисників вітчизни, їх правового і соціального захисту, поліпшення військово-патріотичного виховання молоді". 25 жовтня 2002 р. Указом Президента України № 948/2002 була схвалена Концепція допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання молоді[9].Цей документ чітко окреслив окремі структурні компоненти цілісної системи військового виховання, а саме - завдання, напрями, методи й форми військово-патріотичного виховання молоді. Отже, ми бачимо, що військове виховання спрямовується не тільки на військовослужбовця, а й на іншу категорію населення - цивільну молодь. У той же час необхідно підкреслити, що нема віку, який би був осторонь виховання. Але у кожному віці діють свої вікові особливості виховання: те, що необхідно дитині, уже не підходить до виховання підлітка і.т.д. Вікові особливості грають велику роль у вихованні, оскільки воно починається з моменту народження й закінчується зі смертю людини. Повною мірою це стосується й військового виховання. Доки існує державна військова організація, що складається з представників громадянського суспільства, доти повинна існувати цілісна система військового виховання в державі.
У сучасних умовах цілісною особою можна назвати тільки того громадянина, котрий має практично весь набір особистісних рис, що визначаються загальнолюдською й суспільною мораллю. Коли йдеться про цілісність особи - громадянина України, то маємо на увазі відповідність його світогляду, внутрішніх переконань тим моральним нормам, що сповідуються в суспільстві як обов¢язкові. Цілісною особою можна вважати тільки ту людину, якій притаманна моральність. Поняття моральності відображає внутрішні спонукання людини, її духовні якості. Середньостатистична моральність, по суті, є мораллю суспільства. Мораль здійснює формуючий вплив на моральність впливає на мораль[10].
У сучасних умовах розвитку нашої держави моральність громадянина України визначається його національною свідомістю. Для окремого індивіда національна самосвідомість - це своєрідний "міст", через який діяльність окремого індивіда органічно вливається в життя нації, отримуючи доступ до її багатств і можливостей, залучаючись водночас до спільної справи, вносячи у загальну скарбницю свою частку. Безумовно, людина об'єктивно, незалежно від її волі й свідомості, включена в систему зв'язків тієї чи іншої національної спільноти. Проте без розвиненої національної самосвідомості цей зв'язок має примітивно-меркантильний споживацький характер: нація намагається використати всі сили і можливості індивіда, а він, у свою чергу, мати максимальну вигоду від суспільства для задоволення своїх егоїстичних потреб. Взаємини між особою і національною спільнотою набувають антагоністичного характеру, що призводить, врешті, до негативних наслідків для обох сторін: деформує особистість і виснажує сили нації. Взаємодія особи і нації стає по-справжньому результативною лише за умови гармонійного поєднання об'єктивних зв'язків між ними з суб'єктивними - свідомо встановленими, доцільно організованими, що сприяють як самореалізації особистості, так і розквіту нації. Тож не дивно, що формуванню національної самосвідомості та патріотизму людство з найдавніших часів свого цивілізованого розвитку приділяло посилену увагу.
В Україні намітилися певні позитивні зрушення у формуванні цілісної особистості громадянина завдяки зусиллям Міністерства освіти і науки, Академії педагогічних наук, Міністерства оборони, окремих політичних сил, релігійних конфесій, громадських організацій, засобів масової інформації національно-патріотичного спрямування тощо. Однак це лише паростки колосального масиву роботи у цій сфері. Насамперед потрібно розробити концепцію комплексного формування особистості, яка розкривала б механізм послідовного, цілеспрямованого і перманентного виховного впливу всіх соціальних інституцій на громадян країни впродовж усього їхнього життя. Формування національної самосвідомості і культивування патріотизму повинні розглядатися як духовна основа, вихідна ланка становлення всебічно розвиненої особистості, забезпечення умов формування якої становить основний зміст гуманістичної програми, закладеної в Конституції України. Такий підхід не є безпрецедентним в історії України. Так, наприклад, у Галичині в 20-30-х роках була досить поширена практика поєднання в діяльності українських громад національно-патріотичного виховання із загальнокультурним та фізичним вишколом. Просвітницькі національно-патріотичні товариства співпрацювали з різними гуртками художньої самодіяльності та фізичної підготовки, залучаючи до цієї справи не лише дітей та молодь, а й доросле населення. Могутній сплеск національно-визвольної боротьби в Західній Україні в 30-40-х роках значною мірою був наслідком цієї патріотично-виховної діяльності галицької інтелігенції.
Нині відчувається гостра потреба в тому, аби держава взяла на себе роль центру організації, координування і контролю всієї системи національно-патріотичного й військового виховання. Ця система має поєднати зусилля державних інституцій (НАН України, Міністерства освіти і науки з усіма його закладами, Міністерства культури, Міністерства оборони, Державних комітетів, відповідальних за роботу ЗМІ, спортивну підготовку населення, молодіжну політику тощо; Академії педагогічних наук, державних засобів масової інформації, книжкових видавництв та ін.), громадських організацій та об'єднань (творчих спілок, товариств "Просвіта", "Знання", "Охорона пам'яток архітектури та культури", "Меморіал" та ін., українського козацтва, спілки ветеранів тощо), соціальних інститутів недержавного характеру (передусім церкви і сім'ї).
Необхідною умовою військового виховання, яке має разом з іншими видами виховання формувати цілісну особистість громадянина України, виступає системний підхід, що передбачає розгляд цілісного багаторівневого, ієрархічного, взаємозалежного, детермінованого відкритого процесу в його постійному розвитку й саморозвитку.
У „Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності"[11], схваленій постановою Президії академії педагогічних наук України 19 квітня 2000 р., були чітко сформульовані принципи громадянського виховання, які повною мірою підходять і до військового виховання в контексті формування цілісної особи громадянина.
Серед принципів, дотримання яких у процесі військового виховання особистості є найбільш вагомими, слід назвати наступні:
принцип гуманізації та демократизації виховного процесу;
принцип самоактивності й саморегуляції, що сприяє розвитку у вихованця суб'єктних характеристик, формує здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, що поступово виробляє громадянську позицію особистості, почуття відповідальності за її реалізацію у діях та вчинках;
принцип системності;
принцип комплексності, що передбачає взаємодію та об'єднання навчального й виховного процесів, зусиль найрізноманітніших інституцій - сім'ї, дошкільних закладів, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних самодіяльних угруповань, релігійних організацій - усіх об'єднань, причетних до процесу виховання та самовиховання;
принцип наступності та безперервності передбачає, що виховання проходить ряд етапів, протягом яких поступово ускладнюються, урізноманітнюються зміст та напрями розвитку тих утворень, котрі загалом складають цілісну систему характеристик процесу утворення громадянських чеснот особистості;
принцип культуровідповідності - передбачає органічну єдність виховання з історією та культурою народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, що забезпечують духовну єдність, наступність та спадкоємність поколінь;
принцип інтеркультурності, що передбачає інтегрованість української національної культури у контекст загальнодержавних, європейських і світових цінностей, у загальнолюдську культуру. Реалізація цього принципу означає, що в процесі виховання мають забезпечуватися передумови для формування особистості, вкоріненої у національний ґрунт і водночас відкритої до інших культур, ідей та цінностей.
Виховання громадянина в системі військового виховання має бути спрямованим, передусім, на розвиток патріотизму - любові до свого народу, до України. Важливою якістю українського патріотизму має бути турбота про благо народу, сприяння становленню й утвердженню України як правової, демократичної, соціальної держави, готовність відстояти незалежність Батьківщини. З патріотизмом органічно поєднується національна самосвідомість громадян, що базується на національній ідентифікації: вбирає в себе віру в духовні сили нації, її майбутнє; волю до праці на користь народу; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку; систему вчинків, що мотивуються любов'ю, вірою, волею, осмисленням відповідальності перед своєю нацією.
Визначальною характеристикою громадянської зрілості як результату військового виховання має бути розвинена правосвідомість - усвідомлення своїх прав, свобод, обов'язків, ставлення до Закону, до державної влади. Правосвідомість охоплює знання, почуття, волю, уяву, думку і сферу підсвідомого духовного досвіду особистості. Основою правосвідомості особистості є усвідомлення, що головне завдання України як цивілізованої держави полягає в захисті соціальних інтересів, прав і свобод своїх громадян. Свобода і незалежність особистості є умовою безпеки і розквіту України.
Найважливішою складовою свідомості громадянина є моральність особистості. Вона включає гуманістичні риси, що є єдністю національних і загальнолюдських цінностей: доброту, увагу, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повагу, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повагу і любов до своїх батьків, роду. Названі якості визначають культуру поведінки особистості. Норми моралі полегшують сприймання норм правових, які, в свою чергу, сприяють глибшому усвідомленню моральних істин. Моральна свідомість дає змогу побачити й усвідомити ту межу моральної поведінки, за якою починаються аморальні й протиправні вчинки. Високоморальна свідомість стимулює соціально ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.
Значне місце у змісті військового виховання посідає формування культури поведінки особистості, що виявляється в сукупності сформованих соціально значущих якостей особистості, заснованих на нормах моралі, закону, вчинків людини. Культура поведінки виражає, з одного боку, моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах закону, а з іншого - засвоєння положень, що спрямовують, регулюють і контролюють вчинки та дії людини.
Важливою складовою змісту військового виховання є розвиток мотивації до військової служби, усвідомлення життєвої необхідності бути готовим професійно захищати в разі потреби свою Батьківщину. Ефективність військового виховання значною мірою зумовлюється спрямованістю виховного процесу, формами та методами його організації.
Серед методів та форм військового виховання пріоритетна роль належить активним методам, що сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості. До таких методів належать: ситуаційно-рольові ігри, соціодрама, соціально-психологічні тренінги, інтелектуальні аукціони, "мозкові атаки", метод аналізу соціальних ситуацій з морально-етичним характером, ігри-драматизації тощо. Крім цих методів доцільно долучати також традиційні: бесіди, диспути, лекції, семінари, різні форми роботи з книгою, з періодичною пресою, самостійне рецензування і т. ін.
Застосування наведених форм та методів виховання покликане формувати в особистості когнітивні, нормативні та поведінкові норми, що дають змогу виробити уміння міркувати, аналізувати, ставити питання, шукати власні відповіді, критично розглядати проблему з усіх боків; робити власні висновки, брати участь у громадському житті, набувати умінь та навичок адаптації до нових суспільних відносин адекватної орієнтації; захищати свої інтереси, поважати інтереси й права інших, самореалізуватися тощо. Безумовно, це не всі методи й форми військового виховання, які слід використовувати. Але саме використання їх у системі військового виховання допомагає формувати цілісну особу громадянина України. Результативність військового виховання великою мірою зумовлюється тим, наскільки ті чи інші форми, методи виховної діяльності стимулюють розвиток самоорганізації, самоуправління дітей, підлітків, юнацтва, молодь. Чим доросліші вихованці, тим більше можливостей до критично-творчого мислення; здатності до самоактивності, творчості, самостійності; усвідомлення власних світоглоядних орієнтацій, які є основою життєвого вибору, громадянського самовизначення.
Отже, можна зробити висновок, що процес військового виховання не повинен обмежуватися рамками військової організації. Тільки за умов його гармонійного входження в систему загальнодержавного національного виховання можна очікувати позитивних результатів у формуванні дієздатної військової організації, що складається з військовослужбовців, кожен з яких, є цілісною особистістю, громадянином України. Проблема полягає лише в систематизації й структуризації загальнодержавної системи виховання й встановлення обгрунтованих, надійних і системоутворюючих зв¢язків між окремими структурними компонентами цієї системи.
[1]Концепція (основи, державної політики) національної безпеки України / © 1997 НІСД webmaster@niss.gov.ua
[2] ВВР. - 2000. - № 48. - С. 410.
[3] Темко Г. Д., Томчук М. І. Військове виховання на Україні: історія розвитку та сучасні проблеми. Монографія. - К.: Варта, 1997. - С. 3.
[4] Військове виховання: історія, теорія та методика: Навч. Посібник / За редакцією В.В.Ягупова. - К.: "Graphic&Design", 2002. - С. 20.
[5] Цивільний контроль над силовими структурами - потреба часу / А. Грищенко, Л. Поляков, М. Сунгуровський // Дзеркало тижня. - 2000. - № 43 (316). - 4 листопада.
[6] Комплектування Збройних Сил України: досвід, проблеми, перспективи / Разумцев О.Г. // http://www.niss.gov.ua/book/panorama/razum.htm
[7] Там само.
[8] Про Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»): Постанова Кабінету Міністрів України № 896 від 3 листопада 1993 р.
[9] Концепція допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання молоді: Затверджена указом Президента України № 948/2002 від 25.10.2002 р.
[10] Аверьянов А.Н. Системное познане мира: Методологические проблемы. - М.: Политиздат, 1985. - 218 с.
[11] Постанова Президії академії педагогічних наук України від 19 квітня 2000 року, протокол №1-7/4-49.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
