Фігурний Ю.С. (Київ)
РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ
КУЛЬТУРИ В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ
ВИХОВАННЯ МОЛОДІ
У статті досліджується роль української козацької культури в сучасній системі виховання молоді. Автор вважає, що залучення звитяжних козацьких традицій у вітчизняний освітянський процес є перспективним напрямом в українознавчій педагогіці для виховання національно-свідомої української молоді.
Українське козацтво відіграло визначну роль не тільки у формуванні пізньосередньовічної держави - Гетьманщини, а й у становленні матеріальної та духовної культури самого українського етносу (це яскраво відобразилося в усній народній поетичній творчості). Саме козацтво стало тим стрижнем, навколо якого консолідувався український народ у бездержавний період свого існування (кінець XV - середина XVII ст.). Пізніше ж козаки перетворилися на своєрідний хребет української нації (середина XVII - кінець XVIII ст.). Навіть у тяжкий колоніальний час (ХІХ - поч. ХХ ст.) українців козацькі традиції підтримували і надихали на боротьбу за незалежність патріотів. Буремне ХХ ст. стало немовби ренесансом української культури. Згадаймо: українські січові стрільці організовувалися на запорізьких традиціях; українське вільне козацтво, козацькі підрозділи в арміях УНР, Гетьманату, Директорії - були осердям, навколо яких формувалися Збройні сили України в період визвольних змагань 1917-1921 рр. Існувало також і українське червоне козацтво під орудою більшовика В. Примакова, взагалі, всіх козацьких формувань (українських і антиукраїнських) було надзвичайно багато. Після поразки українських державницьких сил, здавалося, що й козацькі традиції і козацький визвольний дух залишиться тільки у фольклорі. Але не так сталося, як гадалося. Отаман січових стрільців, полковник Є. Коновалець був одним із засновників Організації Українських Націоналістів, оунівці стали фундаторами героїчної Української Повстанської Армії, наші партизани (наші - а не радянські!) передали естафету боротьби за українську державність дисидентам 50-80 років. 90-ті роки ХХ ст.: Україна знову виборює самостійність і разом з розбудовою молодої держави розпочинається відродження традицій українського козацтва, козацького непереможного духу!
Українська козацька культура - складне і багатовимірне явище, що знайшло своє відображення в долі України та її народу. Козаки - це насамперед професійні воїни, які робили свою справу - воювали фахово. Козацько-лицарський дух (наснага) - один із найкращих здобутків українського козацтва. Найліпші козацькі чесноти - це патріотизм, волелюбність, мужність, сміливість, побратимство, разом з тим, як будь-яке явище козацтво мало, окрім позитивних і негативні якості: некерованість, анархічність, зловживання алкоголем, зрадництво тощо, тому нам треба підходити до козацьких надбань виважено, найкраще використовувати, про найгірше не замовчувати і пам'ятати[1].
Україна без національної ідеї - ніщо, це сировинний додаток для економічно розвинених держав. Національна ідея - це насамперед Самостійна Соборна Українська Держава, де, окрім незалежної, високорозвиненої і стабільної економіки, має бути могутній український культурний комплекс (мова, духовність, сім'я, родинне виховання, освіта, література, театр, музика, кіномистецтво, українська мережа Інтернету тощо). На мою думку, одним із багатьох складових української духовності повинні бути козацько-лицарські традиції, взагалі і використання їх у сучасній системі виховання молоді. Теперішній політико-економічний стан України - складний. Старі комуністичні цінності зазнали краху, але поки що існують на маргінесах. Нові, державницькі - лише починають утверджуватися у свідомості українського народу, хоча перемога Помаранчевої (Оранжевої) революції переконує нас у незворотності цього поступального, націєтворчого процесу.
Україна потребує нових орієнтирів і козацькі традиції, я вважаю, ними могли б стати. Але для цього слід на найвищому державному рівні пропагувати козацтво, його історію, культуру, надбання (як позитивні, так і негативні), допомогти сучасному українському козацтву (вийти з "пелюшок" і перестати грати в гетьманів) знайти своє місце в націє- і державотворчому процесі України третього тисячоліття. Насамперед треба зацікавити українців своєю власною історією і козацьким культурним комплексом. Образно кажучи, треба розгорнути велику працю по створенню козацької міфотворчості. Під цим терміном автор розуміє процес побудови на реальних чи легендарних (казкові сюжети залишимо для дітей) фактах, подіях цілісної картини козацького минулого України на чолі з визначними політичними і військовими діячами, не забуваючи і за простих козаків. Молоді в період становлення особистості, формування характеру конче необхідний приклад для наслідування, т. зв. ідеал. Саме таким взірцем для пересічних українців у XVI - XX ст. був козак, ідеал справжнього чоловіка-воїна. Згадаймо радянсько-комуністичну міфотворчість: образи В. Леніна, Й. Сталіна, М. Островського, П. Морозова, О. Матросова, З. Космодем'янської і багато-багато інших. Маючи їх за взірець, виростало багато поколінь юнаків і дівчат з вірою в світле майбуття та з лютою ненавистю до всіх, хто з ними незгоден, їхня молодеча наснага, на жаль, була одним з стрижнів могутньої радянської людиноненависницької Імперії. У сучасному державотворенні слід використовувати цінні надбання попередників, у тому числі, вчитися у своїх супротивників. Козацька міфотворчість повинна втамовувати духовну спрагу широкого українського загалу, а для більш зацікавлених - будуть слугувати конкретні наукові розробки козацької тематики. Наприклад, молоде покоління з цікавістю подивилося б художній фільм "Дорога на Січ", широко розрекламований, знятий з використанням найновіших сучасних технологій (стереозвук, спецефекти), збагатить себе як знаннями про історичне минуле України, так і морально відчує потребу стати гідними слави мужніх пращурів, а деякі, найбільш зацікавлені юнаки і дівчата в майбутньому стануть професійними науковцями та сприятимуть вивченню й дослідженню козацьких традицій. Національна міфотворчість[2], це як ліки для хворого етносу, як Слово, що пробуджує віру нескореного народу: що ми українці не мовчазне бидло, а маємо свою співочу мову; не малороси, попихачі старшого російського брата, а окремий самодостатній народ; не хохли, девіз яких "моя хата скраю, і я нічого не знаю", а європейська нація! Ми повинні нагадувати всім, а особливо нашій молоді: що саме на наших землях зароджувалося слов'янство, що Київська Русь - не колиска трьох братніх народів, а українська ранньофеодальна імперія; що українських козаків знали і поважали в Європі. На козацьких засадах була побудована Гетьманщина, козацький дух надихав і вів у бій вояків УНР і бійців УПА. Народ, який не пам'ятає свою історію, приречений на виродження і забуття. Українці завжди дбали про свою генетичну пам'ять: легенди, перекази, билини, думи, історичні пісні передавалися від покоління до покоління, зберігаючи рідну мову, звичаї, духовність. Спів тисяч безіменних кобзарів, бандуристів, лірників породив великого українського Кобзаря - Тараса Шевченка. Ось так усна народна творчість передала свою естафету "красному письменству". Література, взагалі, має великий вплив на людську свідомість, особливо в тих випадках, коли той чи інший народ перебуває в несприятливих політичних, економічних, соціальних і культурних умовах. Згадаймо, яку роль відіграли романи Г. Сенкевича для польського суспільства в ІІ пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. Розчавлена Росією та Австро-Угорщиною Польща, невдача антиросійських повстань, зневіра та відчай. Здається все, кінець, але ось з'являються книжки талановитого письменника, у яких автор переконує співвітчизників, що в історії Польщі були важкі часи, але нація, консолідувавши всі свої потуги, виживала і перемагала. В майбутньому національна ідея цих творів стала дороговказом, могутнім стимулом для багатьох поляків, які під керівництвом Ю. Пілсудського вибороли свою незалежність на початку ХХ ст., що, на жаль, не змогли зробити українці.
Отже, Українська держава, щоб бути європейською країною, а не азійською колонією, повинна підтримувати і сприяти розвитку національної літератури, засобів масової інформації, кіно, теле-, радіо- і книговиробництво. Захищаючи власний інформаційний простір, урядовці дбають про національні інтереси і навпаки... А хто володіє інформацією, той володіє світом взагалі, і окремо взятою країною зокрема. Ще на початку ХХ ст. геніальний політик В. Ленін наголошував у своїх промовах, що кіно, для більшовиків найголовніше з усіх мистецтв. У кінці ХХ - на поч. ХХІ ст. - телебачення, кіноіндустрія мають надзвичайно великий вплив на маси. Наприклад, польсько-український фільм Є. Гофмана "Вогнем і мечем" попри всю дискусійність щодо зображення в ньому козацтва піднімає український дух і національну самоповагу, а вітчизняний телесеріал "Чорна рада" опускає все, що тільки може... Проте українське кіномистецтво має величезний потенціал, і якщо держава на перших порах виділить достатні кошти на його реанімацію, то в майбутньому воно не тільки окупиться і підніметься до світового рівня, а й сприятиме зростанню духовності, посиленню української національної ідеї. Наприклад, непересічний, хоча і дуже неоднозначний кінопроект режисера Ю.Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Попри його перевантаженість постмодерністською символікою й образністю, фільм змушує вдумливого глядача подумати над минулим України, і повірити, а потім і усвідомити, що такі неординарні особистості як Іван Мазепа, були не зрадниками нашої Батьківщини, а борцями за її державність та майбуття.
Сучасне українське суспільство турбує той факт, що наша молодь виховується і зростає на ненайкращих зразках американської поп-масової культури, а національні ідеали в їх світобаченні майже відсутні. Погане знання рідної мови (спілкування між собою переважно російською), літератури, історії, звичаїв - норма життя для пересічної молодої людини. Внаслідок цього - наркоманія, злочинність, проституція, алкоголізм, культ насилля розквітає пишним цвітом у середовищі української молоді. Дівчата мріють стати топ-моделями, валютними повіями, а хлопці - бізнесменами, рекетирами тощо. Якщо перші приклади, це ще нічого, другі - викликають жах! Автор не стверджує, що козацькі традиції і культура стануть надійним дороговказом для української молоді, ні. Проте якщо вони увійдуть складовою й органічною частиною молодіжного світобачення, то поступово сприятимуть посиленню національного підґрунтя в свідомості українських юнаків і дівчат. З них виросте покоління українців та українок, які будуть поважати батька й матір, створювати міцну сім'ю, виховувати дітей, працювати в ім'я своєї родини і України, розвиватися духовно і фізично, а якщо треба - захистити Вітчизну від ворожих зазіхань.
У сучасній українській культурі надзвичайно популярний історико-художній образ Роксолани - ймовірним прототипом якого буда галичанка Настя Лісовська[3]. Проте не всі науковці вважають, що Роксолана-ханум була ревною патріоткою України і постійно рятувала її від татаро-турецьких нападів, на їхню думку, вона насамперед дбала про свої власні інтереси, і лише потім, опосередковано, про долю українських земель. Але з Роксолани зроблено майже ідеальний образ глянцевої української народної героїні, а зовсім недавно поставлено ще й пам'ятник в місті Рогатині[4]. Що ж, зараз українські "роксолани" надзвичайно популярні в борделях Турції, Центральної і Західної Європи, як не розумом і хистом, то хоча б принадами гарної вроди - завоюємо світ. На жаль, після своїх подорожей, ці дівчата привозять в Україну, окрім валюти, скалічені долі, поруйновану психіку і зіпсований майбутній генофонд нації. Автор вважає, що у вітчизняній історії було багато справжніх героїнь, які реально сприяли боротьбі за українську державність (княгині, шляхтянки, козачки, письменниці, учасниці визвольних змагань 1917-1920, члени ОУН та УПА, дисидентки тощо). На жаль, в Україні ще не було своєї Жанни Д'Арк, тому Франція є Францією, а Україна - Україною, хоча в майбутньому все може бути...
Що стосується юнацтва, то саме для них козацькі традиції (патріотизм, волелюбність, мужність, фізична і духовна загартованість, побратимство тощо) мають стати міцним підґрунтям для формування стійкого характеру, сили волі та духу, міцного тіла і світоглядних орієнтирів. Україна останні три століття перебувала як колонія в складі інших держав, проте козацький дух в українців ніколи не вмирав, і важливим завданням сучасних науковців, освітян, політиків посприяти, щоб козацькі традиції допомагали молоді реалізувати свій творчий потенціал.
Держава без війська - це ніщо, примара. Україна без міцної професійної армії - колос на глиняних ногах. Саме тому, Збройні сили України потребують не тільки фінансових коштів, технічного оснащення, а й відродження і впровадження козацьких традицій у модерне національне військове будівництво. А саме: українська армія повинна бути національною (україномовною), свідомою (знати своє минуле, бути гідною слави предків), високобоєздатною (оснащеною найновішими військовими технологіями), професійною (воювати не кількістю, а якістю). Зупинимося на останньому пункті. Автор вважає, що загальна військова повинність на зламі тисячоліть ймовірно вичерпала себе. Модерні армії, озброєні надпотужними мілітарними комплексами, потребують високоосвічених фахівців-професіоналів (від генерала до солдата, які готуються і проходять перепідготовку протягом усієї своєї служби), а не дилетантів, яких підготували за півроку в учбовому підрозділі (т. зв. радянська "учєбка"). Автор на все життя запам'ятав напис у кабіні військової машини (під час служби в Радянській Армії) - "Нє жмі салага, дєд всьо вижал", що в перекладі на українську мову означає: не переживай, молодий солдате, за свою машину, твій попередник використав її потенціал на 90% і вижав з неї майже всі соки...
Не секрет, що у військо зараз призиваються українські юнаки зовсім не підготовлені до армійської служби (фізично і психологічно). Ось тому постає питання про створення і функціонування т. зв. "шкіл молодих джур", у яких юнаки готувалися б до військової служби. Нагадаємо, джури - це українська молодь, яка проходила досить тривалий вишкіл у Запорізькій Січі у козаків-наставників і ставала справжніми фаховими воїнами[5]. Ці "школи молодих джур" будуть потрібними не лише зараз (поки в Україні зберігається загальний військовий обов'язок), а і в майбутньому, коли українське військо буде побудоване на професійних засадах і конкурс до нього буде таким, як зараз на економічний чи юридичний факультети ВНЗ. Козаки завжди воювали не числом, а умінням, отож і майбутня українська армія, побудована лише на професійних засадах і пронизана наскрізь козацьким духом, стане справжньою захисницею Української Самостійної Соборної Держави.
На щастя, сучасна політична реальність в Україні - вселяє Віру і Надію в краще. Українська Помаранчева революція зі своїм гаслом «Разом нас багато - Нас не подолати!» не тільки підняла з колін українців, а й привернула увагу до нашої Батьківщини як Європи, так і всього світового співтовариства. Особливо приємно те, що в перших лавах революціонерів була українська студентська молодь. Юнаки і дівчати з помаранчевою символікою, весело скандуючи крокували по київських бульварах і вулицях, щоб зупинити знахабнілу кланово-олігархічну владу. Помаранчева революція перемогла, але тепер цю перемогу слід закріпити. Ось тому освітянам у школах, коледжах, ВНЗ треба формувати нову політичну еліту, впливаючи на формування світогляду сучасної української молоді, виховуючи їх на засадах українознавства, націо- державотворення, де козацькі традиції повинні зайняти одне з чільних місць. Такі предстанвики козацької еліти як Д. Байда-Вишневецький, П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа - можуть і повинні бути орієнтирами для молодих політиків-державників в ХХІ ст[6]. Молодь має піти далі, не тільки зберегти, а й зміцнити, загартувати українську незалежність і передати її як естафету наступним поколінням.
Таким чином, залучення козацьких традицій у сучасну систему виховання молоді - надзвичайно перспективний напрям українознавчого освітньо-педагогічного процесу. Козацька звитяга, волелюбність, патріотизм, побратимство сприятимуть утвердженню соборної держави, посилять національне спрямування виховного процесу юнаків і дівчат України ІІІ тисячоліття і допоможуть на позитивних і негативних прикладах вітчизняної історії становленню нової ґенерації молодих українських політиків, керівників, бізнесменів, учених.
[1] Фігурний Ю.С. Історичні витоки військової культури українського козацтва. - К., 1999. - С. 5-6.
[2] Галиновський В. Міфи української політики: культурологічний аспект // Нова влада. Зб. аналітичних матеріалів. - К., 2000. - Т. 1. - С. 122-123.
[3] Романюк П.М. Галицький меморандум. - Львів, 1999. - С. 170.
[4] Там само. - С. 161-220.
[5] Фігурний Ю.С. Історичні витоки військової культури українського козацтва. - К., 1999. - С. 71-74.
[6] Белебеха І.О. Українська еліта. - Харків, 1999. - С. 95, 181.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
