Паламар Л.М. (Київ)
ЛІНГВОДИДАКТИЧНІ ЗАСАДИ
ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
В ДІАСПОРІ
У статті розглядається викладання української мови за кордоном як новий лінгвометодичний напрям, що розвивається на засадах української лінгвістики й методики. Автор вважає, що українська мова в умовах діаспори покликана виконувати функцію не лише навчальної дисципліни, а й бути важливим виховним українознавчим фактором, що допомагає здобути знання про Україну, її народ.
Значні зміни в політичному, економічному й соціальному житті України докорінно змінили статус української мови як на Батьківщині, так і за кордоном, де проживають мільйони наших співвітчизників. До незалежності нашої держави українська мова в багатьох країнах майже не функціонувала у навчальних закладах усіх рівнів, за винятком Канади, США та ще кількох європейських країн. Лише поодинокі групи студентів з великими труднощами пробивалися в Україну за рідним словом, щоб продовжити справу своїх батьків та пращурів у себе, на теренах своїх держав. Споконвіків українці зберігали свою мову, традиції, де б вони не були, бо саме мова була тією живодайною криницею, що допомагала їм вижити в умовах зарубіжжя.
Сьогодні відкрилися більші можливості відродити рідну мову. Етнічні українці розуміють, що саме в мові своєї нації закладений великий духовний потенціал, що може відповідати і вже відповідає найкращим зразкам людського буття. Сьогодні в Європі, Америці та й на інших континентах відчутний процес національного відродження, визнання самобутності націй, їх мов. Це стосується й української мови.
Події останніх років дають підставу покладати великі надії на українську мову, що є рідною чи близькою багатомільйонному слов'янському світу. І це не дивно, адже українська мова є однією з найрозвиненіших слов'янських мов і здавна користується повагою та пошаною.
Відомий філолог М.П. Алексєєв писав: „Тільки ті мови могли досягти в свій час дійсно світового значення і одержали універсальне розповсюдження, які служили рупором передової культури, інструментом, за допомогою якого, ті, що вивчали її чи володіли нею, прилучались до цієї культури, черпали із її духовних багатств"[1]. Саме ці слова можна віднести до української мови в діаспорі, бо саме вона (мова) була джерелом натхнення, духовним скарбом мільйонів українців, які мешкали і мешкають за кордоном.
Тисячоліттями і до сьогодення українська мова привертала увагу не лише етнічних українців. До неї тягнулися й інші нації, різні за віком, віросповіданням, походженням, фахом. І це не випадково, українська мова - то невмирущий скарб народу, що протягом віків випромінює не лише мелодійне пісенне звучання, а й складну гаму почуттів, звеличує й збагачує душу. У мові відображена духовна наснага, багатство, висока морально-етнічна культура українського народу, його щедрість, взаємоповага.
Українська мова з часів незалежності стала ще популярнішою серед інших слов'янських мов. Вона привертає увагу багатьох представників світу і стає предметом вивчення у Молдові, Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції, Великобританії, США тощо. Саме тут організовані кафедри української мови у вищих навчальних закладах, школах і т. ін.
Українська мова виходить на арену мов міжнародного спілкування. Це пов'язано з авторитетом нашої держави у світі, авторитетом нашої науки, культури.
Викладання української мови українцям у діаспорі та іноземним студентам в Україні зумовило до розробки нової галузі лінгводидактики „Українська мова як рідна" й „Українська мова як іноземна", які і досі не знайшли належного місця серед інших дисциплін як окрема наука в галузі освіти.
Сьогодні викладання української мови за кордоном можемо розглядати як новий лінгвометодичний напрям, що розвивається на теоретичних засадах української лінгвістики й методики.
Науково-теоретичні засади цього напряму базуються як на досягненнях світової лінгводидактики, так і найсучасніших працях українських лінгвістів: М.Плющ, Л.Мацько, С.Єрмоленко, А.Грищенка, І.Вихованця, В.Русанівського, К.Городецької, В.Німчука, В.Жайворонка та багатьох інших.
Важливим і необхідним скарбом у цьому плані є напрацювання українських педагогів АПН України: О.Біляєва, Т.Шелехової, Л.Скуратівського, М.Вашуленко, О.Хорошковської, О.Сухомлинської, М.Пентилюк, С.Карамана та ін.
В успішному вирішенні ряду теоретичних та практичних питань не можна не використати досягнення й психологів: Л.Виготського[2], О.М.Леонтьєва[3], П.Я. Гальперіна[4].
Нова дисципліна - українська мова в умовах діаспори покликана виконувати функцію не лише навчальної дисципліни, а й як важливий виховний українознавчий фактор, що допомагає здобути знання про Україну, її народ. Змістом цієї науки стає:
опис української мови з урахуванням особливостей мови країни, де вивчається мова, а також інших мов. Так у американських українців відчутний вплив російської, яка більше поширена в США;
комунікативний мінімум, що є різним для представників різних країн, з урахуванням психологічних та соціолінгвістичних досліджень.
Наприклад, особлива, по своєму унікальна доля у мови бессарабських українців. Серед найважливіших факторів, що визначають сучасний стан української мови у Республіці Молдова є звужене функціонування (в усній формі у вигляді місцевих говірок). Українська мова не використовувалась ні на державному рівні, ні в громадських організаціях.
З 1991 р. розпочалося викладання української мови і це мало вирішальне значення, бо серед найважливіших чинників, що консолідують етнос, особливе місце відводиться мові. Саме мова стає засобом самовираження нації, зміст якої, передусім, детермінує мова.
Мова в Молдові вивчається у багатьох школах, гімназіях, ліцеях (46 шкіл, 18 гімназій). Нащадки українців у Молдові зберігають свою національну ідентичність у молдавському середовищі завдяки рідній мові.
У діаспорі українці намагаються зберігати рідну мову, проте асимілятивні процеси дають про себе знати насамперед тому, що освіта українською мовою в зарубіжжі в силу об'єктивних причин не набуває належного значення й попиту. І лише школи, уроки української мови прилучають молоде покоління до витоків української духовності і в школі дитина вчить: „... не умовних звуків, вивчаючи рідну мову, п'є духовне життя і силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює її природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець; воно ознайомлює її з характером людей, що її оточують, з суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить її в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик" (К.Ушинський). Рідне слово об'єднує людей, стимулює їхній творчий і духовний потенціал.
Відомий український діяч Канади Петро Саварин в одній із своїх доповідей дав чітку характеристику навчанню української мови на чужині. Про це він говорив: „Українська мова - це ключ за семи замками замкненого сезаму української душі, чародійний талісман, вічне Євшан-зілля, що запахом своїм не дозволяє нам забути рідної матері, з крови й кости якої проходимо. Зберегти повноцінну українську культуру в іншій мові - неможливо, а хто перестає живитися хлібом рідної мови, культури, традицій тощо - раніше чи пізніше гине[5].
У зв'язку зі специфікою навчання української мови в умовах діаспори постійно ведуться пошуки нових технологій, нових прийомів. Серед нових та ефективних форм навчання української мови в діаспорі в останні десятиліття слід виділити комунікативність, функціональність. Прихильниками цього напряму вважають Н.Геза, О.Леонтьєва, В.Скалкіна, Н.Дітмара, Р.Гарднера та ін. На противагу структурному підходу, де основна увага зверталася на граматичну форму вислову, з'явився понятійний і функціональний підходи, де за основу організації навчального процесу береться значення мовного явища, його застосування на практиці або його функцію. У зв'язку з цим у процесі навчання української мови пропонується така систематизація лексико-граматичного матеріалу, де б враховувалася граматика і функція головних одиниць у спілкуванні, значення їх у контексті лінгвістики.
З метою опису лінгвістичного матеріалу в комунікативному плані в першу чергу ставимо завдання:
1) описати лінгвістичний матеріал для активної комунікації;
2) виробити основні принципи комунікативного навчання;
3) узгодити комунікативність із системністю;
4) здійснити набір граматичного матеріалу відповідно до контингенту, його індивідуальних особливостей (з урахуванням державної мови).
Залежно від названих вище факторів, зміст граматичного матеріалу виділяємо й описуємо окремо:
1) для тих, кому українська мова є рідною, але в силу певних умов вони втратили її;
2) для тих, кому наша мова близька (російська, білоруська, чеська, польська);
3) для неукраїнців.
Специфіка виділення лексико-граматичного матеріалу для різних контингентів слухачів спонукає до пошуків нових, активних методів викладання, нових логічних принципів самої організації навчання української мови в іноземній аудиторії.
З метою ефективного здійснення процесу навчання української мови за кордоном підготовлена система підручників, посібників, навчальних матеріалів, в яких закладені основні принципи гуманізму. Це складна проблема й її слід розглядати в комплексі навчально-виховних завдань. Саме з цією метою добирається відповідний країнознавчий матеріал, що не лише несе інформацію про Україну, її народ, культуру, а й виховує почуття поваги до людини, викликає бажання творити добро на землі. Ось чому в навчальних текстах ми звертаємося до творів та наукових праць про Україну вітчизняних та зарубіжних авторів.
Активне використання граматичного матеріалу поряд з етнокультурним аспектом передбачене на всіх рівнях навчання, починаючи від початкового, де вивчають мову з нуля, і кінчаючи високим рівнем у вищих навчальних закладах.
Залежно від рівня мовної підготовки слухачів, розвитку їхніх мовленнєвих умінь виділяємо важливий і цікавий з точки зору пізнавальної цінності матеріал. Це невмирущі пам'ятки українського народу, що свідчать про історичне минуле предків, їхній героїчний дух; це і художні твори української літератури, що ввійшли до золотого фонду світової літератури.
Вдячним матеріалом стає багата жанрова народна творчість, яка розвивалася в Україні ще задовго до прийняття християнства. Величезна кількість пісень, що дійшла до нас, стає корисним і цікавим матеріалом, що спонукає до вивчення української мови, викликає бажання швидшого і глибшого оволодіння нею.
Оригінальність і функціональні можливості мови демонструються й на кращих зразках творів класичної української літератури: І.Котляревського, Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника та багатьох інших, чиє слово було відображенням мови народу, його емоцій, прагнень і почуттів.
Слухачі різного рівня знань, переконань, віри вивчають українську мову в себе на батьківщині, бо бачать у ній неоціненний скарб світового значення. Мова і культура України - то надбання й багатство всієї цивілізації. Українська мова є невичерпним джерелом цікавої інформації про світ, людину, спосіб життя й поведінки.
Пошуки нових методів викладання української мови, нових способів презентації лінгвістичних явищ призвели до нового бачення своєї місії як викладача української мови.
Свої задуми реалізуємо у нових підручниках та посібниках, де забезпечуються необхідні знання, необхідний банк даних з питань граматики, історії, народознавства, літератури.
У зв'язку з конкретними обставинами, контингентом тих, хто вчиться, виділяємо три основні види діяльності викладача:
а) конструктивна, що включає добір, зміст та організацію навчального матеріалу;
б) організаційна, що пов'язана з організацією діяльності викладача й студентів;
в) комунікативна, яка включає комунікативну підготовку слухачів.
В основу організації навчального процесу покладені принципи:
а) комунікативної спрямованості, що заперечує викладання різних аспектів мови в їх лінійній послідовності. Вона передбачає функціональне розташування матеріалу, його реальну роль у практичному використанні;
б) комплексний розвиток усіх видів мовної діяльності.
Успішному засвоєнню виділеного матеріалу сприяє і врахування національних особливостей слухачів, специфіки їхньої мовної системи.
З метою вдосконалення комунікативної й країнознавчої спрямованості навчального процесу з української мови необхідно всебічно розробляти:
індивідуальний та особисто-діяльний принципи навчання іноземних студентів і тих, що вивчають українську мову як споріднену;
удосконалювати методичні основи виділення типів навчання, надаючи особливу увагу колективним формам роботи: інтенсивним формам роботи та самостійному навчанню;
ширше запроваджувати технічні засоби навчання, включаючи відео та комп'ютерну техніку;
використовуючи засоби масової інформації (радіо, телебачення, кіно, пресу);
активніше використовувати мовне оточення, що сприяє швидшому засвоєнню необхідної лексики та граматичних явищ.
Практику курсового навчання Київського університету широко впроваджують у Гарвардському університеті (США), Будапештському (Угорщина), Краківському (Польща) та ін. Практика курсового короткотермінового навчання в Україні є важливим засобом розвитку й зміцнення взаєморозуміння між народами. Ця праця сприяє не лише поширенню української мови в світі, а й утвердженню її статусу як міжнародної.
З метою підвищення ефективності викладання української мови як нерідної вважаємо за потрібне:
1. Скоординувати зусилля різних колективів вузів і спрямувати їх на розробку фундаментальної граматики функціонально-комунікативного типу для викладача і різних контингентів студентів.
2. Розгорнути роботу на виявлення та вивчення, використання в навчальному процесі диференціюючих параметрів побудови змінної моделі навчання, що передбачає: врахування комунікативних потреб та індивідуальних особливостей тих, хто вчиться, різних аспектів навчання; використання інтенсивних методик у короткостроковому й тривалому навчанні, ідеї проблемності й гуманізації навчання; переосмислення ролі й місця самостійної роботи студентів та вдосконалення форм контролю; можливість проведення аспектних занять, спецкурсів, перекладу; розширити лінгвістичне вивчення формально-смислової структури та комунікативної спрямованості наукових текстів, що представляють мову тієї чи іншої спеціальності; продовжити розробку типології текстів, що відповідатимуть комунікативним вимогам різних контингентів студентів у науковій сфері спілкування.
Оцінюючи значення логіко-семантичного принципу для комунікації усною українською мовою, ми враховуємо такі показники:
зміст та інформативну цінність матеріалу та висловів;
логіку висловів;
творчий характер відповідних слухачів;
спонтанність мови;
граматичне оформлення мови;
вміння слухачів володіти увагою аудиторії;
активність студентів.
Отже, логіко-семантичний принцип збуджує інтерес у студентів до змісту та мовної сторони навчальних матеріалів, сприяє високому розвитку спонтанного мовлення іноземних слухачів та максимально мобілізує розвиток мовленнєвих дій.
В основу методики презентації граматичного матеріалу покладений функціонально-комунікативний метод, що сприяє інтенсивному засвоєнню основ української мови.
З метою інтенсивного здійснення цих планів визначаємо рівні знань студентів, що сприяє більш ефективному засвоєнню змісту матеріалу, який знаходиться в тісному зв'язку з метою навчання, принципами та формами його організації, технологією засвоєння.
Проблема оволодіння мовою пов'язана з проблемою аспектизації - основними підрозділами змісту: фонетичним, лексичним, граматичним, стилістичним.
Розглядаючи зміст, зверталася увага на такі фактори:
1) фактичний матеріал, що відображає програму та навчальні плани студентів різних спеціальностей;
2) властивості й специфічні риси української мови;
3) методи дослідження й наукового мислення;
4) вправи та завдання, спрямовані на розвиток пізнавальної діяльності студентів, підвищення їхнього інтелекту.
При виділенні змісту враховувався принцип необхідності й частотності граматичних явищ. Основна увага звернена на функціональні особливості конкретних мовних явищ, бо граматичні відносини сприяють вивченню мови. Такий підхід до змісту граматичного матеріалу відрізняє наші практичні граматики від традиційних, які в своїй основі базуються на всій системі мовних явищ.
Специфікою основного змісту граматики стає не вся система навчального матеріалу, а найнеобхідніші, найважливіші його компоненти.
Враховуючи досвід визначних лінгвістів-теоретиків та практиків, ми при доборі й описи граматичного матеріалу враховуємо рівень знань студентів, їхні психологічні особливості та загальний розвиток.
Лінгвістичні факти й закономірності визначаються уже самим змістом і повинні забезпечити певне коло знань для конкретного, а саме: функції мови, знання про мову, орфографічні та пунктуаційні правила.
Відображений матеріал повинен активізувати навчальну діяльність дорослих, що сприяє мовному й духовному розвитку особистості.
Зміст граматичного матеріалу для кожного контингенту різний.
Для носіїв мови - це один рівень, для носіїв спорідненої - інший, для іноземців - ще інший. Отже, зміст навчального матеріалу специфічний для кожного контингенту.
Проте не менш важливу роль відіграють і методи навчання. Серед методів особлива увага надається: проблематичному, історичному, порівняльному, описовому, пізнавальному, систематичному та іншим.
Для нашої аудиторії найбільш вживаним є інтенсивний метод, мета якого - за короткий час навчити комунікативної діяльності у необхідних для навчання сферах життя.
Комунікативно-орієнтоване навчання вимагає нової моделі викладання української мови. На новому граматичному матеріалі відпрацьовується один з основних методів навчання - комунікативно-функціональний, який є особливим методом розвитку зв'язного мовлення.
[1] Алексеев М.П. Русский язык в мировом культурном обиходе // Вопросы языкознания. - 1984. - № 2, 3.
[2] Выготский Л.С. Мышление и речь / Под ред. Колбановского В.М. - М.; Л., 1934. - 154 с.
[3] Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. - М., 1971. - 584 с.
[4] Гальперин П.Я. Основные результаты исследований умственных действий и понятий. - М., 1965. - 267 с.
[5] Пулковський В. Будівничий українського життя в Канаді / Західно-Канадський збірник. - Едмонтон, 1999. - 311 с.
ЗАЧЕКАЙТЕ |
